Розділ 13. Джулія

Прагни не до того, щоб домогтися успіху, а до того, щоб твоє життя мало сенс. (Альберт Ейнштейн)

 У день, коли мене виписали з лікарні, на вулиці йшов дощ. Небо було сірим і похмурим, як і мій настрій. Дощ не переставав лити цілий день, і здавалося, що сама погода плакала разом зі мною.

 Відкривши двері будинку, я кинула сумку в передпокої та втекла у свою кімнату. Це було єдине місце, де я могла б залишитися наодинці. Мені хотілося сховатися від усього світу, щоб не бачити й не чути нічого навколо. Але відкривши двері в кімнату, я завмерла. В кутку стояв манекен з моїм весільним платтям. Воно досі було тут...

 — Юліє, доню, — мати легенько постукала у двері  моєї спальні та не дочекавшись відповіді, увійшла. 

 — Що це, мамо? — з невдоволенням запитала я.  

— Ти про що, рідна? 

— Чому це плаття тут? — запитала різкувато, бо в душі зірвало усі клапани ввічливості, — Прибери його негайно! — прокричала я і скинула плаття з манекена.  

 — Сонце, його привезли коли ти була в лікарні, і я не знала що мені робити. Вирішила залишити його тут. Все одно воно твоє, — ласкаво промовила мама і сльози заблищали в її очах.

 — Мені воно більше не потрібно. Прибери його! Я не хочу його бачити! Не хочу! — прокричала я і знову заплакала. 

 Тепер вистачало зовсім небагато, щоб моє обличчя потопало в сльозах, а серце стрибало в грудях, наче м'ячик. 

 — Мамо, прошу тебе, прибери його! Сховай, порви, продай. Роби що завгодно, тільки я більше не хочу його бачити!

 Мама гірко зітхнула, підійшла та обійняла мене. Її обійми завжди були, як тиха і мирна гавань для мене, але сьогодні навіть це не допомагало заспокоїтися. В грудях буркотів такий шторм, що мене всю трусило. 

   — Чому так сталося, мам? За що? Як мені жити тепер? — питала я, прекрасно розуміючи, що ніхто не дасть мені відповіді. І мама не відповідала. Вона просто обіймала мене і гладила моє волосся.

   Коли я трохи заспокоїлася, мама пішла на роботу, і квартиру заповнила тиша. Багато хто говорить, що їх дратує шум, гул машин і людей навколо, а ось мене дратувала ця тиша. Глуха, гнітюча, нескінченна.

Я металася по квартирі з кутка в куток, боялася навіть на мить зупинитися. Адже зупинитися, значить почати думати про те, що сталося, а це значить — знову і знову пригадувати аварію й розуміти, що хлопців більше немає.

 Не знаючи чим зайняти свої думки, я почала прибирати квартиру. Прибрала на кухні, в коридорі, у ванній, в спальні батьків, протерла пил і помила підлогу. Навіть килимки витрусила. Залишалася лише моя кімната і кімната брата. В останню, я не наважувалася зайти. Мені було чомусь страшно і боляче входити туди, знаючи що його там немає. І вже ніколи не буде. 

Смуток розлився в душі, а горло стиснув болючий спазм образи. Несправедливо. Хлопці загинули, а я досі живу…

Зібравшись з силами, я зрештою відкрила двері спальні брата. У кімнаті панував хаос. Речі були розкидані всюди. Дімка ніколи не любив прибирання, і це завжди робила мама або я.  Я підійшла до ліжка і взяла одну з його футболок, вона все ще пахла його улюбленими духами Hugo Boss.

 — Як же мені тебе не вистачає, братику! — прошепотіла я. 

 Прибиратися в кімнаті не стала, було страшно щось змінювати. Наче Дмитрик може повернутися додому в будь-який момент і не застати своїх речей на потрібних місцях. 

 Я підійшла до його робочого столу. На ньому, в рамці, яку я подарувала брату на день народження, була наша фотографія. Мені було десять, а йому дванадцять. Він хоч і не набагато старше, але завжди захищав мене. Він був моїм найкращим другом, а тепер його немає ...

 Чому так сталося, Господи? За що? Навіщо ти забрав його у мене? — по щоках знову покотилися сльози, а горло стиснуло. Цей біль вбивав мене, роздираючи на клаптики. 

 Несподіваний дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Витираючи сльози, я попрямувала в коридор. Відкривши двері, я побачила Михайла, а точніше, — Звягінцева Михайла Семеновича, мого троюрідного дядька по материній лінії.

— Здрастуйте, дядьку. Батьків немає вдома, але ви проходьте. Тато скоро прийде, — привіталася я, продовжуючи витирати обличчя. 

 — Як ти себе почуваєш, Юлечко? — запитав дядько, слідуючи за мною на кухню. Швидко поставивши чайник, я присіла поруч.

— Ніяк, — промовила, — Ви прийдете на похорон? Він в неділю, — сказала, і відразу ж зажмурилася. Глибоко вдихнула. 

 Я вперше заговорила про похорон вголос. І це виявилося ще страшніше, аніж я собі уявляла. Бо біль ніяк не відступав, він лише посилювався з кожною секундою. 

 — Обов'язково прийду, сонечко! — з сумно в голосі промовив дядько Михайло, — Хіба я можу не прийти…? 

 — Вам скільки цукру в чай ​​покласти? — запитала я на автоматі.

 — Я сам поставлю, не хвилюйся. Краще сядь поруч, поговоримо.

 — А що тут говорити? Мені хочеться просто померти! — з сумом і тугою в голосі промовила я, — Замість привітань з весіллям, мені доведеться приймати співчуття!

Від однієї лише думки про це, серце завмерло. 

 — Мені так шкода, Юліяко. Я не знаю, як тебе втішити, і від моїх новин тобі краще не стане, — вимовив дядько Михайло, і покрутив кружку з чаєм, що я поставила перед ним.

 — Що ви маєте на увазі? — запитала з яскраво вираженим здивуванням на обличчі.  

 — Ти ж знаєш, ким я працюю Джулс, і зараз я веду вашу справу. Твій тато і Леонід Федорович попросили мене представляти вас в суді, але... — дядько на мить зупинився, зробив ковток чаю і продовжив, — на жаль, справа до суду і не дійде. Все списали на нещасний випадок.