Розділ 12. Джулія

Погані надії, як погані путівники, ведуть до поганих вчинків. (Піфагор)

Після того, як я прокинулась і дізналася жорстоку правду, мій світ розвалився на уламки. Страшне тривожне сновидіння справдилося — я залишилася одна, на березі моря з розбитим серцем. А чорна, тягуча, наче смола, ненависть на всесвіт заповзла мені в душу і засіла там, замінивши собою трепетне почуття кохання. Гнів та злість охопили мене й вели за собою тунелем болю та страждань. Та це був шлях в нікуди. 

В лікарні я провела близько тижня, та весь час знаходилась під наглядом досвідчених лікарів. Мене оглядали щодня, просили здати відповідні аналізи та пройти кілька десятків тестів. Серйозних травм, які б загрожували життю наче не було, однак медики воліли впевнитися в тому, що мій стан здоров'я — більше аніж задовільний. І тільки після всіх маніпуляцій, мене змогли б відпустити додому. 

— Головне турбота і спокій, і ти зможеш повернутися до нормального життя! — сказав якось головний лікар, проводячи черговий огляд. 

«Та що може бути нормального після того, що трапилось? Яке до біса життя? Навіщо? І для чого?» — мені хотілося закричати та слова лікаря позитивно вплинули на емоційний стан моєї матінки — вона пожвавішала — і я промовчала, не бажаючи засмучувати її. 

— Це хороша новина, лікарю, — в голосі неньки звучала ніжність, і вона всіма силами намагалася виказати мені свою підтримку. Мама змусила себе всміхнутися, попри те, що в її очах плескалося море печалі. 

— Надзвичайно хороша, — промовив лікар, завершуючи огляд. 

 Весь час, що я пробула у лікарні,  мама і тато були зі мною. Вони чергували біля мого ліжка, заміняючи один одного по черзі, покидаючи мою  палату лишень для того, аби прийняти душ, перевдягнутись та запастись харчами. Я бачила, як важко їм знаходитись поруч: бачити мене на лікарняному ліжку, турбуватися про мене й вдавати, що життя продовжується, попри біль та розпач, котрі полонили їхні душі.

 Перші дні мого перебування в лікарні приходило багато друзів і родичів, щоб провідати мене. Та я весь час відмовлялася їх приймати, мені не хотілося нікого бачити. Не хотілося, щоб вони з жалем дивилися на мене. А після того, як я три дні поспіль відмовлялася їсти, до мене прислали психолога. Я розуміла, що лікарі намагалися допомогти, але що мені зараз допомогло б? Ні психолог, ні лікар, ні екстрасенс, ні священник, ніхто не зміг би повернути мені брата і коханого! Ніхто не зможе! Ніхто!

День за днем я згасала й не було сил, аби знайди причини жити далі. 

Чому я залишилася жити, а вони ні? 

— Донечко, ну поїш хоч що-небудь! — тремтячим і хрипким голосом промовила мама. Мені було дуже шкода бачити її такою розбитою, але моє серце теж розривалося від болю.

 — Я не хочу мам! Я нічого не хочу! Нічого! — відповіла я і знову заплакала, — Я не можу так жити, мам! Я не хочу жити!

  Стіни лікарні здавалося звужувалися щоразу, як я пригадувала аварію й грозилися з хвилини на хвилину впасти й завалити мене уламками. 

 — А про нас ти подумала? — вимовив тато, котрий повернувся з їдальні з двома лотками, наповненими їжею, — Думаєш нам легко з цим жити? Ти не одна кому боляче! — моє серце тьохнуло й впало долу. 

  — Я не знаю, як далі жити, тату! — щиро зізналася, витираючи непрохані сльози на багряних щоках. Вони горіли від сорому, — Я хочу побути одна, будь ласка, — попросила я, схлипуючи. 

 — Гаразд, я піду, потрібно ще зустрітися з батьками Максима та обговорити організацію… — батько змовк, не маючи снаги вимовити злощасні слова. В його голосі було стільки болю і злості, що мені стало соромно. Він мав рацію. Не я одна втратила рідну людину. Та попри все… Я не бачила надії на майбутнє. 

 — Відпочинь доню, я прийду завтра, — вимовила мама й вийшла слідом за батьком з палати, залишаючи мене наодинці з моїм смутком. 

***

  На наступний день прийшли батьки Максима. Це було жахливо. Ще гірше, ніж я могла собі уявити. Батько мого коханого був схожий на привида. Завжди веселий й життєрадісний чолов'яга, котрий вмів та любила жартувати, тепер весь час мовчав, понуро опустивши голову. Мама Максима — ніжна і чуйна жінка, завжди усміхнена і вдягнута згідно з останніми тенденціями моди, нагадувала лишень тінь колишньої себе. Жінка була вдягнута в непримітне довге плаття та такого ж кольору балетки. На ній не було жодних аксесуарів та макіяжу. А її волосся було зібране й сховане під тканиною темно-синьої хустки. 

В очах батьків коханого виднілися сльози

— Мені так шкода, так шкода, — промовила я,  побачивши родичів коханого. Серце захопила туга. 

Тамара Валеріївна відразу ж підійшла до мене та обійняла. І ми вдвох розплакалися, схлипуючи в унісон. Леонід Федорович — батько Максима — був більш стриманим. аніж його дружина й не посмів скупій чоловічій сльозі скотитися по його обвітрених широких вилицях. Вона так і залишилася колихатися на його чорних віях, наче краплинка дощу чи роси на пелюстках квітки. 

 — Тихіше дівчинко, не плач, — шепотіла Тамара Валеріївна, не стримуючи своїх сліз. — Максим не хотів би бачити тебе такою.

  — Я... я... я не зможу без нього! — єдине, що я мала сили вимовити, крізь сльози. Мені було боляче чути, як хтось говорить про Макса в минулому часі. Як би я не намагалася, моє серце відмовлялося приймати реальність.

  — Ось, тримай дорога. Думаю це має бути у тебе, — промовила Тамара Валеріївна і простягнула мені маленьку коробочку.