Розділ 11. Джулія

Якщо ти можеш мріяти про це, ти можеш це зробити.
(Walt Disney)

Яскраве сонячне проміння торкалось прикритих повік і дратувало, змушуючи невдоволено жмуритись. Хотілося прикрити очі долонею й сховатися від сяйва, що непроханим гостем ввірвалось у мій сон — такий теплий, ніжний, солодкий. 

У ві сні я була не одна, а з Максом. Ми цілувалися на березі моря, палко та шалено, під шум хвиль. Літній вечірній вітерець лагідно огортав наші тіла, даруючи приємну свіжість після розжареного палючим сонцем дня. 

У ві сні я була щасливою: серце переповнювала радість, тіло — жадання, а вуста — солодкий присмак поцілунків коханого. Рука Макса повільно ковзала по тканині тоненької сукні, ніжно торкаючись відкритих клаптиків шкіри, змушуючи моє єство зриватися, подібно до салютів. Бажання, пристрасть та хіть розтікалися по венах, наче лава. І навіть натяку на страх не було. 

З кожною секундою поцілунки ставали більш вимогливими та пристрасними, а обійми коханого гарячими. І знаходитись в платті було наче покаранням. Вмить захотілося його зняти й викинути геть. І сором показатися перед коханим напівоголеною відступив десь в дальній кут свідомості. 

Може це знак? І я готова йти до кінця?

Руки Макса перемістилися з моїх плечей на талію й неквапливо спускалися вниз, пестячи стегна. А коли його рука проникла під поділ плаття, мене неначе струменем вдарило — я приглушено застогнала в його губи, бажаючи аби коханий не зупинявся. Пристрасть полонила мої думки та тіло. І я була готова ризикнути. 

Зрештою, рано чи пізно, а це має трапитись між нами. То чому не зараз? За крок до весілля…? 

Стоп! Весілля? Було? Коли…?

Вмить щаслива картинка зникла, залишаючи по собі лише гіркий присмак розчарування. Ані пляжу, ані моря, ані Макса поруч… Лише я. Та яскраве сяйво невідомої мені зірки, котре нікуди не зникало й здавалося — ставало дедалі яскравішим та потужнішим. 

Я повільно розплющила очі, намагаючись сфокусувати погляд на чомусь, що не потопало в променях світла. Та яскраве світло сліпило мене, розриваючись перед очима спалахами. Чи то салютів, чи то ще якогось чуда. Я дивилася прямо перед собою, але не могла нічого побачити. Ні обрисів предметів, ані людей, нічого. 

Чортівня якась! Чи то мої очі раптово втратили здатність бачити?

Я спробувала підійняти руку та нічого не вийшло. Ані з першого разу, ані з десятого. Здавалося, що я взагалі не маю контролю над власним тілом. У паніці, я почала спробувала вирватись з невідомого мені полону, але розуміла, що самій мені не вибратися звідси. Мої руки та ноги наче були зв'язані мотузками чи сковані кайданами й всі мої спроби звільнитися — зазнали поразки.  Я почала кричати та кликати на допомогу. Але мене, чомусь, ніхто не чув.

Я нічого не могла зробити, я була безсила. І від цієї думки я почала задихатися.

Це кінець! — подумала я і відчула, як сльози котяться по моїх щоках. Я відчувала їх солоний смак на пересохлих губах, — Це кінець! Мені не вибратися з цієї ями! З цієї безодні порожнечі та самотності.

 Я ще довго продовжувала кликати на допомогу. Але, мені здавалося, що я тут зовсім одна. І всі мої старання марні. Мене неначе викинуло з міста, країни, планети у відкритий космос, вакуум. 

Від безсилля я так втомилася, що й не помітила, як повіки самі опустилися і я знову провалилася в безодню темряви. 

 — Доню, заспокойся! Тихіше мила, тихіше, — десь на задвірках свідомості чувся голос мами. Але я не вірила все ще блукаючи коридорами власних сновидінь чи то кошмарів.

 — Це не реально, не реально — шепотіла, наче мантру.   

 — Донечко, тримайся. Все буде добре. Лікаря! Покличте лікаря! — чулося здалеку, колихаючи мене на хвилях тривожності та безнадії. 

Я то провалювалася в сон, то вкотре виринала з нього, аби побачити світ довкола, котрий потопав в променях ранкової зорі. 

 — Відійдіть, будь ласка! — раптом почувся інший голос, більш грубий і жорсткий, але чужий мені, — Так, терміново в реанімацію її, у неї шок! ! Укол їй швидко! — останнє, що я чула, перш ніж безодня знову намагалася зжерти мене. У неї майже вийшло підкорити моє слабке, знесилене тіло та втомлений мозок. 

   Коли я, зрештою, спромоглася таки відкрити очі й глянути на світ — яскраве денне світло боляче врізалося в самісінький череп. Я кліпнула, двічі, зажмурилась й зі стогоном, змусила себе ширше розплющити очі. Все навколо було чуже, незрозуміле, невідоме. 

Чиясь чужа кімната. Бліді стіни. І відсутність меблів. На вікні погойдувались в такт завіюванням вітру напівпрозорі фіранки. На підвіконні не було вазонів, як і на стіні не було картин. Все скучне, сіре, не живе. 

Дивно якось! Де ж я? — думки витали довкола, штурмуючи мій мозок

 — Мамо... матусю... — прошепотіла я, ледь чутно, розуміючи, що моє тіло досі приковане до ложа. Страх заполоняв кожну клітинку, викликаючи задишку.   

 — Доню, тримайся мила! Я зараз покличу лікаря! — вимовив голос схожий на мамин і тут же зник.