Розділ 10. Джулія

Межі, так само як і страхи, найчастіше виявляються просто ілюзіями. (Майкл Джордан)

 Вибір букет був зроблений доволі швидко. Всього лишень дві-три пропозиції від білявої дівчинки флориста зуміли переконати мене й всю нашу компанію, і завдяки кільком помахам умілих рук — мої пальці обіймали оберемок ніжних білосніжних троянд. Так просто й так символічно. Чисто. Безневинно. Неповторно. І хоч я обожнювала орхідеї та лотоси — прими квіткового ансамблю, — що ідеально підкреслювали образ нареченої, я все-таки зробила вибір на користь безсмертних героїнь романтичних історій усіх віків та поколінь. 

 — Троянди  — безсмертний символ кохання…  — мовила дівчина, оформляючи наше замовлення. І говорила вона це зі знанням своєї справи,  — Більшість закоханих вибирають саме ці квіти. 

 А ще, Лія  — так звали флористку  — запропонувала нам кілька варіантів бутоньєрок та букетиків для дружок, підказала, як зараз модно оформляти бенкетний зал та прикрашати квітами автомобільний кортеж наречених й виявилася справжньою знахідкою для тих, хто не надто розуміється на декорі свят. Її завзяття та ентузіазм справою захоплювали. 

Лія виявилася доволі милою та привітною. І мені навіть захотілося з нею потоваришувати. Тому по закінченню розмови, я обмінялася з нею номерами телефонів, запропонувавши Лії стати декоратором нашого з Максимом свята. Пропозиції нової знайомої та її бачення, особисто мені подобались більше, аніж те, що придумав вибраний нашими мамусями організатор. Чоловік, ім'я якого я навіть не запам'ятала і якого бачила лишень двічі, не вселяв довіру і чомусь не радував цікавими ідеями. Все, що він пропонував, мені видавалось уже давно застарілим та банальним. 

 — А тепер гайда в кіно?  — промовив Кирило, коли ми всі дружною компанією покинули квітковий бутік й рушили у бік паркінгу. 

 — Що бажаєте глянути, дівчатка?  — запитав Максим, простягаючи мені свою долоньку. Вона була такою теплою та рідною, попри шершавість шкіри через важку щоденну працю хлопця. 

 — Можна я оберу?  — виступила вперед Ольга,  — Бо першого й останнього разу, як ми довірили цей вибір Юльці,  — вона стрельнула очиськами на мене,  — ми мало не потонули в океані її сліз. 

Кір видав смішок, ховаючи його в кулак, а Макс лагідно всміхнувся. Я ж на випад подруги, кашлянула й закотила очі. Ну чим їй не сподобався фільм? Цікавий же! Гарні декорації, відмінний сюжет і бездоганна гра акторів. Сумний трішечки, не сперечаюсь. І так, я пустила сльозинку. Але ж, яка тема твору, які емоції він викликає в глядача! Ех, Олька, любителька фантастичних фільмів.

 — Обирай, чому ж ні,  — насупившись, промовила. Все одно подруга не відстане, поки не доконає мене цим. А ще вкотре буде нагадувати мені про мою ніжну натуру. 

 — Чудово!  — плеснула в долоньки Оля, підступно усміхнувшись. Невже вибрала якийсь хорор? 

 — Сподіваюсь, що там не буде море крові та розірваних частин тіла..  — пробурмотіла під ніс, зиркаючи на подругу. Вона проігнорувала моє питання, продовжуючи загадково усміхатись. 

В кінотеатрі було доволі просторо та спокійно. Малолюдно. Як ніяк, сьогодні був понеділок, а не вихідні чи якесь чергове державне свято, коли люди шастають містом в пошуках розваг. І перспектива зустріти когось тут зводилася до мінімуму. Що, безперечно, подобалось мені. Я не любила багатолюдні місця, хоч і доволі часто доводилось їх відвідувати та боротись зі своєю фобією. 

 Тільки-но ми зайшли в фоє, як Оля побігла до плакатів, вивчати сьогоднішню пропозицію. Вона задоволено всміхалась, розглядаючи картинки. А потім повернулася з виглядом тріумфатора на обличчі й потягнула нас до кас. 

 — Хлопці  — на вас попкорн та напої, а ми з Юлькою купуємо білетики,  — скомандувала вона, й потягла мене до каси. 

 — Сподіваюсь, це таки не фільм жахів,  — сказала, вкладаючи в голос та інтонацію увесь мій смуток, який може з'явитися через перегляд чогось подібного. 

 — Ні, ніяких жахів,  — запевнила вона,  — І тобі сподобається. Я впевнена. 

Біля каси кінотеатру була невеличка черга з трьох людей. Дві дівчини та хлопець, які вочевидь прийшли разом, сперечалися, що глянути, заморочивши голову касиру. Хлопча, років двадцяти, ввічливо та стримано очікував їхнього кінцевого рішення, аби зрештою, пробити їм білети та чек. 

 — Скоріше армагедон почнеться, аніж ти вибереш фільм,  — буркнула одна з дівчат, потураючи інший. 

 — Давайте, виберу я,  — вліз в розмову хлопець, явно бажаючи закінчити перепалку подруг. 

 Ми спостерігали з Ольгою за їхньою сутичкою, з посмішкою. Вони дуже нагадували мені нас. 

 — А давайте, виберу я,  — промовив голос позаду, змушуючи моє тіло покритись кригою, й заціпеніти. Я обережно повернулася й завмерла на місці. То був Артур,  — Я виберу й ви зрештою купите ці дурні білети. Й інші люди, також, зможуть потрапити на сеанс. 

Я відкрила поволі повіки, котрі до цього моменту були щільно прикриті й спробувала зосередити погляд бодай на чомусь, аби не втратити зв'язок з реальністю й знову не повернутися до минулого, котре затягувало втомлений подіями мозок. Понад усе хотілося втримати шторм емоцій.

Я підійняла голову й глибоко вдихнула, наповнюючи груди вечірньою свіжістю, котра ввірвалася в хол кінотеатру крізь прочинені новим відвідувачем двері.