Розділ 9. Джулія

Страх змушує людей думати. (Аристотель)

Ціпеніння потрохи відступало, віддаючись луною непереривних спазмів у животі й рум'янцем на пухких щоках. Вони багряніли, наче крона дерев в жовтні й ті чудові жоржини — найулюбленіші квіти бабусі. Щороку вона висаджувала метри квітів біля ґанку, з любов'ю та завзяттям дбаючи про кожну чічку. Плекала їх, наче мати немовля, аби потім милуватися ними й дарувати всім охочим пахнючі оберемки краси. 

— Вибач, якщо налякав, — промовив Сергій, потираючи потилицю долонею. Куточки його тонких уст плавно поповзли вгору, осяюючи обличчя чоловіка легкою усмішкою розгубленості. 

Мабуть, не кожен день дівчата так незграбно падають йому в обійми, а потім навіть не дякують за допомогу. Причім, вже вдруге. 

Тоді біля клубу, я була настільки налякана діями Артура, що геть забула про навколишній світ. Тільки но здоровань зник з радарів моїх очей, я виплуталася з кільця обіймів Сергія й втекла. Закрилася в кабінці вбиральні й тихенько плакала, жадаючи випустити страх, біль та дурні спогади на волю. Якби ж можна було так просто відпустити страх…

Психолог завше твердила, що сльози — не слабкість, а спосіб проявити почуття й випустити емоції на волю. Негативні чи позитивні, не має значення. Та на думку сорока річної жіночки з двома вищими освітами та купою дипломів на стіні, не можна тримати все в собі, закопуючи будь-яке відчуття в глибини душі. Емоції варто проявляти завше, випускаючи їх у відкрите море, аби мати змогу побачити, почути й зрозуміти їхню появу, суть та саму себе. Лишень дурень гадає, що все можна тримати під контролем, засуваючи тривожні думки, болючі теми та проблеми в дальній ящик нашої свідомості. Бо рано чи пізно, а скриньку хтось таки відкриє(будь-яке слово чи дія, навіть несвідомо скоєна, може стати тригером й запустити процес) й тоді, те що так довго було закрите — просочиться в кожну площину нашого життя й знищить нас. 

 — Проблеми варто вирішувати. Не ховатися, не бігти й не закриватися від них. І якщо самі собі ми не в змозі допомогти, то для цього є спеціалісти, — спокійний, настановчий голос Марії Дмитрівни озвучував святі істини, та чи слухала їх я? Мені не хотілося відвідувати сеанси психолога й ставати білою вороною в зграї хижих птахів, котрі так і норовилися розшматувати мене. Якби тільки хтось з моїх однокласників почув про мої походи до Марії Дмитрівни, то мене б відразу охрестити навіженою

— Не покидай наші сеанси, — твердила жінка, намагаючись напоумити мене та я була непохитна у своїх рішеннях. П'ять зустрічей вистачило, аби зібрати себе докупи й втихомирити відчуття, а далі… далі я планувала забути про випадок з вчителем, як дурний сон. І вперто себе переконувала, що нічого страшного не сталося і з часом усе забудеться. Та як виявляється — не забулося. 

Страх перед чоловіками — це назавше. Особливо, якщо вони незнайомці. Навіть Максима, я зуміла підпустити близько лише через  той факт, що майже зростала з хлопцем і була завше в нього шалено закохана. Та й коханий умів поводитися чемно, не вимагав бог зна чого, не переходив межі. Він був стриманий, терплячий й ніжний зі мною. Він довго завойовував мою довіру, бувши завше поруч, перед очима, заманюючи й підкупаючи доблестю, відданістю та умінням підкоряти.  

Макс — це Макс і кращого мені не знайти. Але й з іншими чоловіками я змушена спілкуватися. Завше і всюди. Я ж планую вступати до ВИШУ і влаштовуватися на роботу мрії.

 Права була Марія Дмитрівна — я маю боротися з проблемами й не вдавати, що їх немає. Аби випадок біля клубу не повторився. Дарма, дарма я покинула відвідини кабінету Марії Дмитрівни. 

— Слухай, ем-м-м… як тебе звати? — запитав чорнявий приглушеним тоном, розрізаючи своїм тембром затягнуту тишу. 

— Юлія, — промовила стримано, подумки надававши собі смачних ляпасів. Я все ще намагалася вгамувати стрімкий біг головного органу й аби не здаватися насправді душевнохворою, стиснула кулак й втупила погляд в чорну крапку на стіні позаду чоловіка. 

Якщо от з цим чорнявим мені вдалося провести кілька миттєвостей наодинці й не вмерти від паніки, значить — шанс є. І я просто зобов'язана скористатися можливістю. І поволі, наче мале дитя, навчитися знову довіряти людям. 

— Юліє, я хотів би вибачитися перед тобою… за Артура, — Сергій говорив тихо, виважено, дивлячись в зіниці. Він був щирим. Принаймні, мені хотілося так думати, — Він не повинен так поводитись з дівчатами. Та ще й чужими, — продовжував чорнявий спокутувати провину за друга чи то брата. А я дивилася на стіну за його широкою спиною й вивчала в ній кожну дірочку, кожну тріщину. 

— Не повинен… — повторила за Сергієм, прикусивши щоку зсередини, не дозволяючи собі згадувати той момент. І моєму тілу теж. Боятися — зась! 

— Він тобі зробив боляче? — Сергій відірвався від натоптаного місця, ступаючи вперед. Його ліва рука торкнулася мого плеча. І мене вкотре, наче вдарило струмом. Ледь відчутний імпульс, наче той, коли торкаєшся рукою відкритих кабелів на старому телевізорі бабусі. Шкіру трішечки пощипує, а місце зіткнення двох різних матерій — починає пекти. 

— Не встиг… — на видиху, промовила, переводячи погляд на чорнявого. Його енергетика була настільки потужною, що мене затягувало в якийсь водоворіт дивних незвіданих емоцій. А погляд умів  гіпнозувати. 

Страх поволі відступав, як і тривога, залишаючи по собі лише гіркуватий присмак непорозуміння.