Розділ 8. Джулія

Не те шкода, що людина позбулася своїх грошей, будинку, маєтку – все це не належить людині. А те шкода, коли людина втрачає свою справжню власність – свою людську гідність. (Епіктет)

Крокуючи довжелезним коридором школи, я розглядала тьмяність й пошарпаність блідо-сірих стін й обібраність меблевого начиння. Цей заклад давно вже потребував капітального ремонту, та як то зазвичай буває — бракувало дофінансування. Місцева влада не поспішала виділяти кошти на освітянські потреби, мотивуючи це тим, що є речі важливіші. 

В цілому, грошей у місцевому бюджеті бракувало завжди. І отримати кошти на бодай щось — видавалося не можливим. Часами влада не мала грошей на ремонт дороги біля обласної адміністрації, а на якісь там соціальні проєкти й поготів. Тож єдиним порятунком для більшості залишалися благодійні організації та меценати, котрі охоче розмахували чеками на пристойну суму, аби засвітилися перед громадою. Хтось з них планував у майбутньому стати депутатом, а хтось просто прагнув слави та популярності. І лише одиниці насправді жадали допомогти й покращити роботу та життя тим, хто сам не міг собі зарадити. 

Моя ж колишня школа суттєво відрізнялася від тієї, де працювала Ольга — виглядом, оздобленням, комфортом й заробітною платнею для працівників. Адже гімназія номер три міста Вінниця — це не просто освітянський заклад, це осередок для дітей з заможних родин. Лише в моєму класі навчалося кілька зіркових діток. І кожного з цих “самородків” любили та обожнювали вчителі й керівництво школи. Особливо, керівництво. Задобрити малих мажорів і їхніх батьків, кожен працівник гімназії вважав за честь. Бо завдяки їхній ласці можна було отримати стільки привілеїв та бонусів, що простому люду й не снилося. З огляду на це все, й не дивно, що ці дітки вважалися найрозумнішими й найталановитішими. Вони завжди мали хороші оцінки, вигравали в кожному, проведеному школою, конкурсі й висіли на дошці пошани. Їм пророкували велике й світле майбутнє. На нас — дітей зі родин простих робітників — майже ніхто не звертав належної уваги. Не було потреби витрачати час на тих, життя кого вже й так визначено — технікум, мінімалка, завод. 

Біля кабінету з написом “Перший А”, я зупинилася й перевела подих. Досі не навчилася вгамовувати емоції при відвіданні таких закладів. Серце тьохкало в грудях, а на чолі виступав піт. Після випадку біля клубу, я знову почала лякатися незнайомців й озиратися мало не кожну мить. Бридке відчуття страху, котрого вдалося позбутися після довгих й виснажливих сеансів з психологом, знову переслідувало мене. Та тепер, бувши за крок до омріяного щастя з Максимом, я вперто намагалася прогнати острах й зосередитися на майбутньому. Адже день весілля близився й від клопотів голова йшла обертом: сукня досі не знайшлася й додалися проблеми з тортом та музичним супроводом. В останній момент, група, котра мала виступати на святі відмовилася від виступу, а кондитерську, де мали б створити наш солодкий шматочок свята, неочікувано закрили на ремонт. І я, як ніколи раніше, потребувала підтримки та допомоги подруги. 

За дверима чувся галас та шум. Дитячі пискляві голоски загуділи, наче рій. Та вони миттєво затихали, змінюючись спокійним лагідним голосом подруги. Ольга вміла працювати з дітками й найбільше за все — мріяла бути вчителькою. Від коли ми знайомі — всі її розмови були про цю професію й нескінченну любов до маленьких чоловічків. Це захоплювало та водночас викликало повагу. Я теж любила дітей та мені не вистачало терпіння під час спілкування з ними. Особливо тоді, коли малюки починали вередувати й шантажем виманювати собі смаколики. Відмовити я не могла, бачачи дитячі сльози й була готова віддати їм усе на світі, аби лишень заспокоїти. 

З маленьким Мишком — сином Ольги та Кирила — моя терпеливість лопала, як мильна бульбашка в перших же три хвилини зустрічі. Заледве малюк починав плакати у моїх руках, я віддавала йому все, до чого припав його погляд: мою підвіску у вигляді метелика, ключі від квартири, блискучий браслетик, що висів на зап'ясті та ті іграшки, котрі він любив найбільше. Й найгірше в таких ситуаціях, мабуть, те, що діти відчували мою слабкість й не нехтували шансом використати це у своїх цілях. 

Тричі постукавши, я прочинила двері у клас, зосередивши відразу на собі кілька десятків допитливих пар очей. І проникливий погляд подруги. Вона оглянула мене з ніг до голови й промовила:

— Зачекай мене в холі, урок закінчується за хвилин п'ятнадцять. 

Я кивнула у відповідь й зачинила масивні дерев'яні двері, котрі зазнали незначних змін часом. Вочевидь, що і їх давно не відновлювали, шкодуючи грошей на фарбу. Але ж існували ще й внутрішні фонди, де батьки збирали гроші на оздоблення класів, покупку підручників та різноманітних канцелярських засобів задля покращення навчального процесу власних діток. 

 Поки тривав урок, в коридорах було порожньо і тихо, й здавалося, що ця будівля майже не жива. Лише поодинокі постаті вчителів, котрі спішили на наступний урок чи профіль прибиральниці баби Наді — свідчив про життєдіяльність закладу. 

Опинившись в просторому холі, я обвела поглядом приміщення й відшукавши вільну лавку, присіла й попри власні бажання, занурилась у спогади чотирирічної давності. 

...

— Юліє, — зазвучав грубий чоловічий бас над вухом, змушуючи підстрибнути на місці, — Де ваше домашнє завдання?

Я широко розтулила вуста, аби відповісти, що мій конспект залили чаєм на одній з перерв, мене випередили. 

— Залишаєтесь після занять на відпрацювання, — пролунало наказово, — І навчіться вести порядок в конспектах.