Розділ 7. Сергій

Існують два важелі, якими можна рухати людей, – страх і особистий інтерес. (Наполеон Бонапарт)

Біля клубу зібралося чимало людей. І всі вони товклися один біля одного, очікуючи відкриття, стискаючи в руках блідо-зелені білети — пропуски. Всі з захватом обговорювали майбутній захід, з нетерпінням поглядаючи в бік паркінгу. З хвилини на хвилину, на площадку клубу мав би заїхати концертний автобус групи. Їхньої появи ждали, мабуть, більше, аніж виконання обіцянок місцевої влади після свіжо проведених виборів. 

Бо влада — ніколи не славилися чесністю та щирістю, а їхні промови завжди були просякнуті фальшем та солодкими побрехеньками. А от хлопці з рок-гурту — своїми текстами та музикою — вміли торкнутися найпотаємніших струн людської душі. Було в них щось таке глибоке та неповторне, що їх хотілося слухати й слухати. І вірити. Їхні слова, що складалися в простенькі, на перший погляд, фрази — містили в собі мудрість сивої давнини. Вони підкоряли, полонили й змушували, навіть найбільш скептичну особу, сподіватися на краще і продовжувати вірувати в добро. І те, що цей світ — наскрізь прогнилий — має шанс змінитися. Саме завдяки таким от людям — простим, щирим.

Дана рок-група брала свої початки саме з одного маленького й маловідомого містечка на сході країни, і це, мабуть, відігравало не менш важливу роль в її популярності саме на наших теренах. Адже саме у нас був створений бенд, а не десь за кордоном.  Саме тут хлопці розпочали свій шлях до успіху, кілька десятків років тому й продовжували до нині радувати суспільство своїм талантом. 

На початку своєї кар'єри, хлопці виступали в невеличких ресторанчиках або на площі під час свят, даруючи мешканцям містечка радість, виконуючи кавери на славнозвісні світові хіти. Їхня популярність росла з кожним днем і вже за рік, група стала виступати, на постійній основі, в одному з найдорожчих клубів області. Також хлопців почали запрошувати на фестивалі національного масштабу, а згодом, запросили до столиці, де їх помітив один з продюсерів й запропонував контракт. 

Фронтмен гурту разом з гітаристом та басистом, котрі заснували гурт, не роздумуючи підписали контракт й виїхали до столиці. За рік кропіткої праці бенд випустив перший альбом, а ще за рік виграв премію на музичному конкурсі в номінації “Відкриття року”. Диски розліталися, наче гарячі пиріжки й вже за місяць було розпродано увесь більше мільйона екземплярів. Хлопці стали мегапопулярними, а продюсер — багатшим на одну групу. З цього, певно, й почалися проблеми...

Успіх прийшов раптово й запаморочив голову усім учасникам гурту. Один за одним вони втрачали контроль над своїм життям та власною персоною, перетворюючись на пихатих, неврівноважених й капризних зірок. Вони влаштовували скандали з будь-якої причини, а то і без, хамили персоналу закладів, де проживали, харчувалися й навіть виступали, а часами — влізали в бійки з місцевими жителями, або й самі ставали приводом чублення. І чим більше хлопці ставали схожими на тих, кого завжди зневажали раніше, тим популярнішою ставала група. І фанатки, попри розв'язний стиль життя хлопців, все одно їх обожнювали та боготворили — маленьким наївним дівчаткам хотілося доторкнутися до чогось неземного та прекрасного. 

Преса роздувала з кожної ситуації таку сенсацію, що я заледве встигав підтирати хвости. І це неабияк дратувало. Бо розгрібати безлад щоразу доводилося лише мені й виключно мені. Й можливо, я б притримав язик за зубами й свій норов в руках, якби не сьогоднішня ситуація з незнайомкою...

 Чи знав я, що черговий похід до клубу викличе у мене різкий приступ справедливості та тваринні бажання придушити Артура? Мабуть, ні. Принаймні, я не був готовий до того, що Штольц-молодший — безмозкий син мого безпосереднього роботодавця — зажадає примкнути до групи музинкантів бовдурів й стати своїм чуваком в їхньому стаді неконтрольованих неандертальців. До такого лайна, я не був готовий. 

Мало того, що Штольц-старший видав трішечки хвору, на мій погляд, ідею змусити нас потоваришувати, то ще й свого синка мені на голову звалив. Бачте, цар зажадав, аби його синочок вже починав засвоювати ази шоу-бізу й брав безпосередню участь в організації діяльності групи. І для цього йому варто було побачити життя музикантів зсередини: проїхатися з ними по турне, бути присутнім на всіх репетиціях, концертах, бекстейджах, і найголовніше — потоваришувати з хлопцями. 

Відмовити Штольца-старшого від цього задуму, я не зміг. Як і переконати Артура, що турне з групою буде нудним й не гідним його стилю життя. Норовливий мажор, який не працював і дня у своєму житті, раптом, вирішив, що він готовий до змін і до важкої праці, теж. В результаті, замість чотирьох вередливих хлопчиків, котрі не могли позбавитись зіркової хвороби, бо спогади про звичайне мирське життя стерлося несамовитою кількістю зелених папірців, я отримав ще й бонус — татусевого синочка з синдромом бога. 

Перші дні подорожі, я намагався не звертати увагу людей з якими був змушений перебувати двадцять чотири години на добу й займався безпосередньо організацією заходів. Я обдзвонював готелі — замовляв номера класу люкс, резервував столики в найкращих ресторанах міста, винаймав машини та автобуси для перевезення апаратури. Я завжди був на телефоні, бігав по закладах, домовлявся й готував все найнеобхідніше для комфорту групи та вдалого проведення виступів. 

Я гарцював за трьох, жадаючи виконати роботу на відмінно й волів не помічати свинства зі сторони хлопців. Я був ситий по горло їхніми вибриками. 

Те, що хлопці вийшли з-під контролю Штольца-старшого, я давно помітив, і не одноразово говорив йому про це. Та хто мене слухав? Правильно, ніхто. Головним і єдино цільним для продюсера було те, що хлопці заробляли йому гроші, і до того ж — чималі, а як вони проводять вільний час — не його турбота. До поки, звісно, їхня розв'язаність не створювала серйозних проблем для бренду. А те, що музиканти трішечки похуліганили, так то ж нормально. Всі зіркові особистості — вередливі наче маленькі дітки.