Розділ 6. Джулія

Деякі речі можуть заволодіти вашою увагою, але краще зосередьтеся на тих, які заволодівають вашим серцем.” (Індійська мудрість).

Поки Артур наближався до нашого столика, пропалюючи поглядом дірку в моєму декольте, я лічила секунди до можливої катастрофи. Дурнуватий мозок у якого фантазії вистачало описати кожну дрібну деталь майбутньої сутички, шалено й завзяттям підбирав найогидніші слова на адресу багатія. Стриманості та манер — мені б не вистачало й на йоту, дай Артур привід розтулити вуста. Так і хотілося прокричати йому в обличчя щось провокаційне й зухвале і показати, що гроші не здатні купити хороше ставлення, ані змусити когось поважати його. 

Однак, здоровань, ніби відчувши мій негатив та озлобленість, котрими іскрилися очі, пройшов повз. Він ліниво обійшов наш столик по кривій, а разом з тим й весь простір віп-зони та спустився по металевих сходинках, котрі вели на перший поверх клубу. Пробрався через весь натовп веселих та нетверезих гостей й зник за дверима, що вели до вбиральні. 

Я полегшено зітхнула, випросталась й знову глянула на  Ольгу. В очах подруги промайнуло впізнавання(перші секунди три вона глипала на мене, наче та риба, котру викинуло на берег. широко розтуливши свої тонкі уста), а потім, коли оніміння спало, прийшло здивування. І лише десь на краєчку райдужки тлів ледь помітний вуглик тривоги, що ситуація в салоні може повторитись. 

Багатій Артур та його компанія, за законами класичного жанру п'єси під назвою “не щастить”,  знову  нап'ються й почнуть поводитись не зовсім адекватно. Бо, як відомо, багаті люди, котрі не наділені манерами та позбавлені відчуття страху й відповідальності можуть дозволити собі абсолютно усе. В тому числі — влаштовувати скандали, бійки та проблеми простому люду — й вимагати у мало забезпечених мало чи не душу, аби потішити своє Его. 

І як казала моя бабуся Дарина: 

— Боронь тебе Боже, дитинко, зв'язатися з багатієм. Наплачешся лишень, а щастя не знайдеш. 

Бабуся була розумною, доброю жінкою й поганого ніколи не учила. Завжди з теплом та ніжністю ставилась до онуків й з нетерпінням очікувала візитів. Вона любила поратися на кухні й балувати дітлахів смачними оладками з вишневим варенням, котре власноруч готувала щороку. Взагалі, бабуня була досвідченою ґаздинею з багаторічним стажем, адже виховувала та підіймала двох дітей, ходила на роботу до місцевої лікарні, де трудилася на посаді фармацевта й вела чимале господарство. І все самотужки. Одруженою бабуся була лише один раз, і після раптової смерті дідуся Івана, більше не шукала собі нареченого, до останнього подиху зберігала вірність своєму єдиному вічному коханню.

— Я однолюбка, — мовила бабуся, коли розповідала мені їхню з дідусем історію кохання. Для мене це завжди було захопливо — слухати бабусині оповідки, попиваючи солодкий липовий чай зі свіжоспеченими оладками. 

Дім бабуні завжди пах по-особливому: борщами, котлетками та свіжою випічкою. Там було тепло та затишно, і там, на мене завжди очікувала ніжна усмішка й теплі рідні долоні, котрі вміли зігрівати та оберігати. 

Дім бабусі завше був моїм притулок, де з радістю можна було перечекати бурю — чергову сварку з братом, батьками чи подругою, пережити першу закоханість та перше розчарування(тоді, я лише мріяла про увагу Максима), поскаржитись на однокласників чи інших учнів школи й з великим натхненням поділитися своїми успіхами. Бабуня все розуміла й ніколи не сварила. Повчала, так. Але не кричала й не висміювала. Вона була мудрою, розважливою жінкою. Справжньою берегинею нашого роду. Прикро лишень, що так швидко покинула цей світ й не зуміла поділитися всіма тими знаннями, котрі зберігала в собі її сива голівонька. 

Ех, зараз би в село, до бабуні. Припасти до неї, притулитися чолом до чола, відчути запах дитинства…

Світло-рожева пляма блимнула перед очима й розлилася рожевим маревом зовсім поруч. Це Ольга, котра нарешті прийшла до тями, усілася на шкіряний диванчик за нашим столиком. Подруга поцілувала мене в щоку й прошепотіла:

— Це той самодур з салону? 

Я лишень кивнула, підтверджуючи її здогадки. 

— Сподіваюсь, що він нас не пам'ятає, — в голосі подруги звучала надія. 

Звичайно, що мені хотілося вірити в те, що ситуація в салоні, то лише одноразова акція — певне непорозуміння, казус, спровокований надлишком алкоголю. Та життя навчило не вірити в казочки про те, що всі люди від природи добрі, а розглядати кожного, як окремий екземпляр. Дивитися, так би мовити, — в глибину душі усякого, кого зустрічаю. Але чомусь, в темних очах здорованя, я бачила лише нахабність, бажання бути вище та краще за інших й величезне, наче хмарочоси в Нью-Йорку, Его. Ні крихти душі, ані краплі доброти. І те, яким хтивим поглядом мене роздягали очі Артура — лише красномовне тому підтвердження. 

— Я б не будувала собі ілюзій з цього приводу… — прошепотіла губами, скоса подивляючись у бік хлопців. Не хотілося тривожити їхню жваву розмову про автомобілі, нашими дурницями. Менше знають — спокійніше сплять. А то Кирило, не дай Боже, ще активізує своїх “друзів” по роботі й почне тотальну перевірку компанії здорованя. Почне ставити незручні запитання, піддавши нас з Олюнею справжнісінькому допиту. За словами подруги, Кір це вміє робити краще за інших й може бути невблаганний у своїх упередженнях. 

— Може, вийдемо на вулицю? — запропонувала Оля, підморгнувши, — Вони все одно зайняті, — додала, вказуючи пальчиком на наших мужчин, — І я заодно подзвоню свекрусі. Хочу дізнатися, як там Мишко.