Розділ 5. Джулія

Головне – не можна боятися, що нічого не вийде. У людини завжди є все, щоб здійснити свою мрію. (Пауло Коельо)

З кожним кроком, що наближав мене до столика божевільної компанії, моє серце гамселило гучніше, переганяючи по венах кисень, котрий не доходив до мозку і він вимикався. Я майже не слухала музику, що звучала в клубі й навіть не намагалася вслухатися в слова, котрі говорив наречений, намагаючись перекричати ту ж музику. А говорив Максим багато, жестикулював вільною рукою, усміхаючись й показуючи вказівним пальцем на Дімку. Либонь знову критикував його нетерплячість та авантюризм. Зрештою, брат був ласий до пригод, як на своїй коханій трасі, так і в житті. Він вмів бути наполегливим, переконливим та кмітливим тоді, коли цього вимагали життєві обставини. Та часом, ця його енергійність та побажання добитися свого — псували нерви та настрій навколишнім. Як от мені зараз. 

Та що поробиш, Дімка такий завжди. Впертюх самовпевнений! І скільки б я не брикалась, змінити його неможливо. 

Я продовжувала плисти слідом, стискаючи сильніше долоню Макса, купаючись в променях нахабного погляду темних, наче сама ніч, очей. Ігнорувати ці “гляділки” ставало дедалі важче і я задихалася від обурення. Хотілося підбігти до столика за яким сидів мажор і виплеснути йому в обличчя те, що плескалось в його бокалі й переливалось у світлі прожекторів. А потім, вхопити за плече і трусонути так, аби витряслися усі його потрохи. І щоб він, зрештою, перестав дивитися на мене, як на свою власність. 

Я хмикнула собі під ніс, уявляючи як би видовжилося й перекосилося від злоби обличчя цього Артура після моєї витівки. Мабуть, він сказився б від такого і наказав викинути мене та моїх друзів з клубу. Та ще й змусив би купувати йому новенький брендовий одяг, котрий якась балаболка посміла зіпсувати. Брат та Максим напевно б втрутились й почали махати руками, жадаючи захистити мене і все вилилось би в страшну бійку. Одним словом, було б важко уникнути катастрофи у вигляді столичного мажора. 

Отож, залишалось лише одне — навчитися ігнорувати хтиве розглядання моєї фігури цим довбнею й змусити себе не тремтіти від страху. А ще, наївно сподіватися на те, що здорованю не стукне в голову прийти знайомитися. Хоча…

Саме в цей момент до столика мажорів підійшли три дівчини — дві платинові блондинки та брюнетка. Вдягнуті були дівчата так, наче ось-ось збиралися танцювати стриптиз на сцені — їхні короткі плаття майже нічого не прикривали, за винятком сідниць та грудей. Декольте спереду та відкрита спина позаду — дозволяли легко розгледіти відмінний загар, отриманий десь в одному з соляріїв міста.  А коротка спідничка, що не доходила й до середини стегна — відкривала неймовірний краєвид на довгі стрункі ноги в обрамлені височезних блискучих підборів. Ну чим не танцюристки славетного стриптизу! 

Компанія здорованя помітно пожвавішала, зобачивши таку красу в радіусі свого перебування. Кожен з хлопців широко усміхався красуням, запрошуючи примоститись поруч. І лише один з групи байдуже споглядав на новоприбулих. Той самий чорнявий незнайомець, котрий намагався напоумити Артура й покинути салон. 

Хлопець сидів на диванчику поодаль інших й весь час щось читав в телефоні. Іноді підіймав свою маківку й кидав апатичний погляд на зал та люд довкола, аби вже за мить вкотре зануритись у свій смартфон. З хлопцями він майже не спілкувався і лише час від часу кивав головою, ігноруючи їхні запальні перемовини. Певно, що йому не хотілося знаходитись в цьому клубі з ними, як і брати участь в бенкеті. На столику біля нього розмістився стакан з соком, а не шот чи інший вид алкогольного напою, котрі пропонував заклад. А якщо він виступає в ролі водія мажорчиків?

Зрозумівши, що надто вже безцеремонно розглядаю чорнявого, я перемістила погляд на брата. Він вже на повну вивчав меню клубу, кривлячи моську. Чи то йому не подобався перелік страв, що пропонувала місцева кухня, чи їхні ціни… Мабуть, таки друге. 

Ще за довго до сьогоднішнього вечора, я знала, що цей клуб нам не по кишені й подібний вихід у світ коштуватиме, як місячна зарплата мами, однак, мене ніхто не жадав чути. Ольга та Кирило давно нікуди не вибирались і вже давненько хотіли заглянути саме сюди, а Максим та Дімка жадали спробувати чогось новенького. Адже клуб “Три корони” вдало піарили в нашому місці і їхні рекламні плакати можна було побачити мало не на кожній вулиці. А ще тут мала б грати одна з популярних місцевих груп на чолі з торішнім переможцем Голосу країни. Виграти квиток на концерт можна було прямо в клубі, взявши участь в танцювальному конкурсі протягом кількох вечорів. Минулого тижня квитки виграли дві дівчинки з сусідньої вулиці та колега Ольги. І вона, закохана в голос вокаліста бенду, благала всю компанію допомогти їй виграти білет. Як не крути, а коштували квитки пристойну суму. 

— Що ж, їсти ми сьогодні не будемо, — шкірився Дімка, коли ми зрештою всілися поруч й простягнув Максиму меню. В шкіряній оправі, на білосніжних листах були видруковані назви страв та напоїв разом з космічними, на мій погляд, цінами. 

— А я хіба не казала, що тут нас обдеруть, як липку? — я задерла голову й неохоче розглядала софіти. Вони були такими ж неймовірно прекрасними, як і все інше в цьому закладі. Зроблені зі смаком та знанням. Дорого. Вишукано. 

— Мишко, один раз живемо. Можна й “шиканути”, — промовив Максим, хоча у самого очі на лоба полізли від цифр. Та жаднюгою коханий ніколи не був, а тому не жалував побалувати мене чимось смачненьким. Він завжди намагався дивувати мене, роблячи маленькі сюрпризи на наші річниці, запрошуючи в найрізноманітніші та неординарні місця, — Після весілля, у нас не буде часу на гуляння, як і можливості розкидатися грошима. Тому, лови момент.