Розділ 4. Джулія

Страх ніколи нікого не приводив до вершини. (Публіліус Сирус)

Крокуючи до клубу за руку з Максимом, мене не покидало бридке відчуття, що здоровань з салону спостерігає за мною. Я намагалася не надавати значення цим емоціям, ховаючись за маскою самовпевненості та виходило не надто вдало. Максим, котрий ні на мить не випускав мою долоньку, скоса споглядав на мене, хмурячи густі чорні брови. В погляді читалося занепокоєння та він не став розпитувати, вочевидь розуміючи, що в цьому не має сенсу. Якби я захотіла, то поділилася б із ним всім-всім. І він прекрасно це знав.

— Як просувається справа з платтям? — Макс відкинув пасмо волосся у бік й нахилившись, прошепотів. По тілу відразу прокотилася тепла та нестримна хвиля ніжності.

— М-м-м... — прикривши очі, вдихнула аромат його парфумів. Він рідко ними користувався, надаючи перевагу лише застосуванню гігієнічних засобів — різним спреям та гелям. Та якщо ми кудись вибиралися і подія була значущою — Макс з радістю виливав на себе мало не пів флакона парфумів, аби порадувати мене й полоскотати мої нюхові рецептори. Я мало не божеволіла від його аромату, жадаючи притулитись ближче, обійняти міцніше й тицьнути носом десь в район його плеча.

 Біля клубу товклося чимало людей і нам довелося трішки затриматись, стоячи в черзі. Охоронці перевіряли всіх, змушуючи показувати вміст кишень та сумочок. З дівчатами вони були більш делікатними, аніж з хлопцями, і це неабияк тішило. Не хотілося аби хтось сторонній торкався мене, навіть з благими намірами. Надто цінним був для мене власний простір та безпека. Мабуть, саме тому мене так дратував надмірний й прискіпливий погляд темряви, котрий пропалював дірку в моїй потилиці. Невже, здоровань запам’ятав мене?

Я намагалася ховатися за спиною Макса й прикривати обличчя довгими густими косами волосся, котре залишила спадати легкими хвилями на напіввідкриті плечі. Та вочевидь, це не допомагало. Здоровань продовжував витріщатися на мене, а ховати стурбованість за натягнутою усмішкою.

— Мишко, ти мене взагалі слухаєш? — нарочито пробурчав, кладучи вільну руку на талію. Стиснув міцніше, притягнув до себе, — Ти якась дивна сьогодні... — додав, цілуючи за вушком.

Я танула від його голосу й тієї інтонації, що звучала в ньому. Вмить захотілося викинути всі думки з голови, піймати перше-ліпше таксі й чкурнути в наше улюблене місце — аби залишитися наодинці, якомога далі від допитливих очей та сторонніх.

— Просто, я хвилююся, — змусила себе видавити хоча б щось, — вхопилась за широкі плечі Макса й таки дозволила йому залишити гарячий вологий слід на моїй шиї. Цей жест не залишився не поміченим здорованем. Чоловік склав руки на грудях, задер підборіддя й зсунувши брови докупи, розплився в широчезній незрозумілій мені посмішці.

— Чому? — відсторонившись, запитав, заглядаючи в самісіньку душу, — Вважаєш, що ми занадто прискорюємо події? Хочеш зачекати ще трішки?

Запитання Макса мене привели трішечки до тями й змусило перевести погляд від здорованя за спиною нареченого на самого хлопця.

— Що? Зачекати...? Я... — слова плуталися на язиці, як і думки в голові, — Ні, не хочу. З чого ти це взяв? — запитала голосніше, привернувши увагу Дімки.

Брат стояв за метрів два-три від нас в черзі й весь час щось переглядав на своєму новому смартфоні. Розпізнавши мій переляканий тон, відірвав погляд від екрана телефону, відшукав очима мене й запитально скинув брови. Я лишень знизала плечима у відповідь.

— Не знаю, маленька, — промовив Макс, взявши мене за руку, — Здалось, що ти занадто збентежена приготуваннями до весілля. Не охоче ділишся інформацією про організацію свята і якась... напружена... відсторонена. Ніби не тут і не зі мною зараз.

Максим завжди був дуже спостережливий. І з моєї сторони дурість гадати, що він не помітить хвилювання.

— Взагалі-то, я майже нічого не встигла за ці божевільні дні, — сказала, прикушуючи щоку зсередини, — І навіть з сукнею не визначилася. Все таке... не до смаку, чи що, — Я намагалася дихати рівномірно, спокійно та здоровань не покидав своєї забавки й продовжував буравити мій профіль поглядом, і це виводило мене з терпцю, — Того, мабуть, і нервую. Ти ж знаєш, що хочеться аби все було ідеально... особливо для наших мам.

— Розумію, мишко, — Макс обійняв за плечі й усміхнувся. Так лагідно й сонячно. На бороді з’явилася ямочка, — Та вони бажають лише добра нам, хоч і виходять за рамки нормального, іноді. Заспокойся, все буде чудово, допоки ми разом.

Ось він — мій справжній чоловік. Сильний. Мудрий. Впевнений в собі. Найкращий.

Я всміхнулась, притулилась до його мужнього плеча й запевнила саму себе, що мої хвилювання — то лише страх перед дорослим життям. І ніякі здоровані та мажори не можуть вплинути на моє життя. Якими б статками вони не володіли.

***

 В клубі було гамірно та задушливо. Безліч незнайомих облич, гучної музики та сигаретного диму — змушували відчувати себе маленькою піщинкою, котру викинуло до космосу й занесло на невідому раніше планету. Все було чужорідне та не до смаку, але вередувати, вкотре, не хотілося. Ми надто рідко збиралися усією компанією де-небудь, загалом через брак часу її членів, й проводили вечори разом. 

Кирило та Ольга завжди були заклопотані на роботі. Кір працював в правоохоронних органах, й мав шалений, я б навіть сказала “не людський” графік. Його могли викликати в будь-яку годину дня чи ночі, якщо в тому була необхідність. Особливо, якщо в місті трапилась якась надзвичайна ситуація чи казус. Інколи, він міг пропасти з поля зору дружини на кілька днів, повідомляючи про те, що живий-здоровий лише за допомогою мобільних повідомлень. Ольга натомість працювала вчителькою молодших класів в районній школі й щодня була змушена добиратися до місця праці на маршрутці. 

У вільний від роботи час, друзі виконували свої безпосередні батьківські обов'язки та займалися вихованням синочка. Маленьке диво з'явилося у їхній сім'ї через рік після весілля й стало сенсом не лише їхнього життя, а й бабусиною радістю. Тітка Марія, мати Ольги, після важкої втрати — передчасної смерті чоловіка, мало не збожеволіла від самотності та туги, а малий Мишко став промінчиком радості в її буденності. Вона продала свій будинок у селі й перебралася жити в місто, до доньки та зятя. Батьки ж Кирила мешкали за двісті кілометрів від нашої Вінниці, в іншій області. І приїжджали вони в гості до рідні лишень тоді, коли Григорій Ігорьович — батько Кирила, не мав запланованих операцій в приватній лікарні, де трудився.