Розділ 3. Джулія

Ви блокуєте свою мрію, коли дозволяєте своєму страху зростати більше, ніж вашій вірі. (Марія Манін Морріссі)

За вікном барабанив дощ. Дрібні та великі краплинки стікали по склу, вимальовуючи на ньому каламутні темно-сірі візерунки. Вітер здіймав пил та бруд з вулиць і тротуарів й підносив його на вершину власної байдужості до навколишнього світу. Люди квапливо пересувалися містом, ховаючись під різноколірними парасольками. Неочікуваний південний циклон захопив країну й викликав чимало кількість опадів.

Похмура та прохолодна погода лише сприяла поганому настрою, як і відсутність весільної сукні, котру мені так і не вдалося вибрати. Після інциденту в салоні мені зовсім не хотілося бігати по магазинах, а Олюня навідріз відмовилась виходити з дому в грозу й чалапати по калюжах. А їх в нашому маленькому містечку було багатенько. Від чого кожен мешканець міста мав можливість вмитися мутною дощовою водою.

Розуміючи, що вибір не великий, а день весілля наближається, я вирішила переглянути кілька сайтів й по можливості, придбати собі сукню там. Тим паче, що пропозиція була неймовірною, а якість та ціна набагато вищою за місцеву. Там й вибрати можна було не лише убрання від місцевого виробника, а й закордонного.

Гортаючи сторінки вебсайту, я робила позначки в блокноті, записуючи назву сукні та її ціну. Хотілося швидше впоратись з цим й приступити до вибору аксесуарів. Хоч я й ніколи не була модницею, на своєму найголовнішому святі все-таки я бажала бути найгарнішою. Та й зачіску і макіяж варто було замовити в салоні краси заздалегідь. А ще краще — зробити кілька проб, аби потім не виглядати, як опудало, котрим можна лише птахів відганяти від грядок.

А ще ж треба придбати туфельки та сумочку. І букет. А про вибір торта взагалі мовчу... З сумом зітхнула, й продовжила клацати мишкою.

Ще рік тому, я гадала, що весільні клопоти — це завжди весело та цікаво. А як виявилось — це довгий й кропіткий процес організації кожної деталі. Особливо, коли в цьому беруть участь такі дві мамусі, як моя та Максима. Вони, здавалося, хвилювалися за те, як пройде наше свято більше, аніж ми самі. Навіть організатора весіль звідкілясь відкопали й запросили, вважаючи, що не дадуть собі ради без спеціаліста. А він таку ціну загнув за послуги. що у Макса мало очі з орбіт не повилітали. Ні, мій наречений не був жадібним, але платити за «повітря» не хотілося б.

Взагалі-то, ми з Максом бажали відсвяткувати скромно, в родинному колі, без зайвого пафосу та лоску. Та батьки, як завжди, були проти. Вони вперлися руками та ногами й обурено критикували нашу пропозицію зекономити. «Весілля — раз і на все життя», — стверджували вони, змушуючи нас поступитися. Та воно й не дивно, Максим був єдиним сином у сім’ї Дрозд, а я єдина кохана донечка — от родичі й наполягали на пишному бенкеті.

— Джулс, ну що ти там копирсаєшся? — в кімнату, не постукавши, увійшов мій нахаба братик — Дмитро. Поважно прокрокував до ліжка й плюхнувся на нього, розвалившись на подушки, — Чому ти ще не вдягнута?

Я відірвала погляд від екрана й глянула на братика. Дімка шкірився, наче весняне сонечко, бовтаючи ногами, котрі звисали з ліжка.

— Що?

— Твій Ромео скоро прийде, а ти ще не при параді, — промовив він, блукаючи поглядом по кімнаті. Моя спальня кардинально відрізнялася від його кімнати: як кольором стін, так і меблевим начинням. Дмитро надавав перевагу темним тонам та мінімалізму, я ж хотіла бачити довкола себе красиві речі. І чим їх більше, тим краще.

Я перелякано зойкнула й схопилася за телефон. За переглядом картинок, я навіть не почула, що хтось мені телефонував.

— Ой, лишенько... — прошепотіла й зірвалася з місця. Рвонула в ванну кімнату, прихопивши з собою чистий рушник та халат. До зустрічі з нареченим, я мала виглядати на всі сто, аби у нього від захоплення щелепа відпала. Завжди хотілося почуватися гарною поруч з Максимом, аби мати можливість ловити на собі його закохані та сповнені бажання погляди.

— Біжи-біжи, малеча, — приснувши зі сміху, мовив брат. Я повернулась, показала йому язика, як колись в дитинстві й граціозно вийшла з кімнати. 

***

Вийшовши з ванної, я на мить завмерла й прислухалася до голосу, котрий долинав з-за стіни моєї спальні. Це був голос брата. Та звучав він так лагідно, що на мить мені здалось, ніби у квартирі сторонній. Пустотливі нотки, котрі бриніли в кожному слові, що вимовляв Дмитро, змусили мене задуматись. Невже, мій братик в когось закохався? Коли і як? І найважливіше — “хто вона”?

Двічі кашлянувши в кулак, я штовхнула рукою двері. Дімка продовжував лежати на моєму ліжку й замріяно, розглядати стелю. На його обличчі грала зухвала усмішка, а в очах палахкотіли бісики.

— З ким розмовляв? — запитала, роздивляючись брата. Хотілося побачити хоча б якісь зміни в ньому, котрих я раніше не помічала. Чи просто ігнорувала, не вірячи, що він міг би закохатися.

Дімка і почуття — це щось з розділу фантастики. Й таке ж, думалось мені, не можливе та надприродне, як і наявність вампірів та вовкулак. Брат завжди обходив десятою дорогою юних панянок, котрі крутилися довкола нього. Ігнорував їхні кокетливі усмішки та погляди й відмовлявся сходити в найближче кафе на чашечку кави. Свою поведінку брат пояснював тим, що не готовий до серйозних стосунків, а морочити голову комусь, не вважав за вчинок справжнього чоловіка.

— Та... так, знайома з роботи, — промовив, рвучко підіймаючись з ліжка.

— Познайомиш? — поки брат обдумував відповідь, я витягнула одяг з шафи. Вдягалася швидко, аби мати ще час на таку-сяку зачіску і макіяж.

— З ким? — ховаючи за схвильованим поглядом темних очей правду, запитав брат. Провів рукою по світло-каштановому волоссю й засунув руки в кишені джинсів. Такий жест завжди свідчив про його збентеженість ситуацією.

Пам'ятаю, як кілька років тому, коли ми ще навчалися в школі, вчитель застукав його за палінням. Коли вістка про шкідливу звичку братика дійшла до вух батьків, Дімка був на краю прірви — нервував, ходив колами по кімнаті й нескінченно торкався рукою свого чубчика. А коли батько викликав його до вітальні на серйозну розмову, брат мало не вибухнув, наче петарда. Стояв біля дверей, підпирав косяк й не наважувався підійти ближче й глянути родичу в очі. Так, йому було соромно за свою поведінку. І в першу чергу саме перед батьком, адже той ніколи не палив. І нам забороняв, пояснюючи шкідливість такої звички і її негативні наслідки.