Розділ 2. Джулія

Той, хто замишляє помсту, роз’ятрює свої рани, які інакше вже давно б зцілилися і зажили.

(Френсіс Бекон)

Два роки тому...

— Яке ж воно прекрасне! Ти просто чарівна в ньому, Джулс! — вимовила моя найкраща подруга, і за сумісництвом подружка нареченої, Оля.

Ось уже минуло три години, як ми стирчимо у весільному салоні. Я переміряла стільки суконь, що продавчині мене тихо ненавидять. Їхні перекошені очі та набундючені моськи раз по раз миготять перед очима, та це зовсім мене не бентежать. Ніщо не може зіпсувати мій піднесений настрій та політ метеликів в животі. Відчуваю себе найщасливішою людиною у світі. Та що там у світі, у цілому всесвіті. А як згадаю закоханий погляд Макса, то починаю мліти й танути, наче морозиво в полудневу спеку.

Чи можливо бажати більшого?

— Так, Олюню, воно чарівне! — протяжно промовила, милуючись своїм зображенням у дзеркалі та мимоволі споглядаючи на те, як видовжується обличчя продавчині. Дівчина вкотре закотила очі та судомно зітхнула, усім своїм виглядом показуючи, що ми їй набридли, — Можливо, на цьому і зупинимося? — запропонувала я, та подруга категорично хитнула головою, приховуючи за лукавою посмішкою своє справжнє бажання — подратувати гонорову продавчиню.

Консультант Марина, послугами якої нам ласкаво запропонували скористатися в весільному салоні, невдоволено насупилася й схиливши голову делікатно на бік, зневажливим поглядом ковзнула по моїй фігурі.

Я не зрозуміла її жесту й того ставлення, що вона — потенційній клієнтці — показала й лишень запитально підійняла брову. Сваритися з нею не було бажань, як і псувати собі день.А тому, отримавши у відповідь фальшиву усмішку, я вдала, що нічого не помічаю й попросила принести нам з подругою ще по одному келиху смачного шампанського від якого у мене злегка паморочиться в голові, а в Олі — червоніють щоки та ніс.

Консультант коротко кивнула, стиснувши рожеві вуста так, що я на собі відчула її дискомфорт та роздратованість, і задерши кирпатий ніс, покинула кімнату для примірок. Що хотіла вона показати своїм невдоволенням, гадки не маю.

І чому люди такі заздрісні до чужого щастя? Я ж просто хочу бути найкрасивішою нареченою! Це що, заборонено?

Ольга кивнула у відповідь, підірвалася з місця й лукаво підморгнула мені. Вивудила з целофану чергову сукню й показала на невеличку кабінку для переодягання. Мовляв, гайда приміряти.

 — Максим збожеволіє, як тільки побачить тебе в цьому витворі мистецтва!

— Думаю, що він помре від бажання укласти мене у своїх обіймах і скоріше зняти цю сукню, — щиро зізналась і ми одночасно залились сміхом, та так, що аж у вухах задзвеніло.

Не можу дочекатися вже дня весілля. Зовсім, зовсім скоро, я стану дружиною Максима Дрозда, й стану Дроздовою. Ой як гарно звучить!

При спомині про коханого в грудях шалено застукотіло серце, а тіло покрилося сирітками. Збудженими та шалено закоханими сирітками. Вони снують по шкірі табунами й змушують відчувати себе по-особливому.

— Це точно. Він чекає — не дочекається, коли ви нарешті поїдете у медовий місяць. Здається, чекає цього більше, аніж самого весілля.

Я посміхнулась й кивнула, погоджуючись з домислами подруги й неквапливо влізла в чергове плаття. Вийшла з кабінки й наче супермодель покрокувала до маленького подіуму. Вкотре крутячись перед дзеркалом, оглядала себе з ніг до голови.

Всі сукні були неймовірними, гарними й кожна особлива по-своєму. Проте, в жодній з них, я не відчула себе нареченою. Не вистачало якоїсь родзинки і я весь час відкладала річ у бік.

— І це не вона? — поцікавилася Оля, з надією в голосі.

— Ні, не вона, — відповіла й побрела перевдягатися.

Та заледве я дісталася кабінки, як в приміщення забігла перелякана консультантка Марина. Вона махала руками й голосно викрикувала: “сюди не можна”.

 За кілька миттєвостей невеличка кімната наповнилася п’яними чоловічими тілами та незнайомими обличчями. Чоловіків було четверо. І всі вони заледве стояли на ногах. А запах алкоголю відчувався навіть на відстані в кілька метрів, що змусило нас з подругою невдоволено морщити ніс.

— Арт, заспокойся, її тут немає, — промовив чорнявий, виступивши вперед й схопив друга за лікоть. Бо Арт чи як його там, либонь намилювався бігти до кабінок і перевіряти кожну з них, аби на власні очі впевнитись, що крім мене та Олі в приміщенні нікого немає.

— Я знаю, що вони її прикривають, — буркнув здоровань, скинувши з себе руку приятеля.

Марина ж, котра червоніла й пихтіла від невдоволення, намагалася зупинити непроханих гостей та її тендітні руки не могли зарадити навалі цієї орди. Її просто відсунули у бік, наче нудний та непотрібний предмет інтер’єру й ласкаво попросили замовчати.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено промовила Марина та її навіть ніхто не став слухати.

Здоровань Арт лише відмахнувся від консультантки наче від надокучливої мухи й продовжив обшукувати гардеробну.

— Я викличу адміністратора і... і поліцію... — пригрозила дівчина й вибігла з приміщення.

Троє з орави неандертальців гучно заржали, а здоровань щось пролепетав собі під ніс, відкриваючи дверцята першої кабінки.

— Де вона? — грізно промовив Арт, рискаючи очима по закутках невеличкої кабінки.

Я та Ольга лише переглянулись й знизали плечима.

— Де ви її сховали? — запитав він й тицьнув пальцем у бік Ольги. Його очі — великі та темні — були переповнені незрозумілої люті та гніву, а ніздрі широко роздувалися при кожному вдиху.

— Хто «вона»? — невдоволено фиркнула подруга й закотила очі. Терпеливістю Ольга не страждала, а тому була готова власноруч випровадити нахабних здорованів, що порушили ідилію нашого шопінгу. Та я її зупинила.

— Олюню... — прошепотіла, сподіваючись, що подруга зрозуміє мій меседж й не стане лізти до звіра в пащу. Адже ніколи не знаєш, що може вчинити людина під дією алкоголю, та ще й таких габаритів.