Глава 28

Я прокинулася не різко.

Не від будильника, не від шуму за вікном, не від того, що хтось мене покликав.

Я прокинулася повільно, так, ніби сон ще не хотів мене відпускати, ніби ніч обережно тримала мене за плечі, не даючи одразу повернутися в реальність.

Спочатку я просто відчула тепло.

Спокійне, глибоке, живе.

Те саме тепло, від якого всередині раптом стає так дивно тихо, ніби в голові нарешті перестають шуміти всі думки, всі страхи, всі дурні питання, які мучили тебе днями, тижнями, місяцями.

Мені було тепло не через ковдру.

Не через ранкове сонце, яке тонкими золотими смужками просочувалося крізь щільні штори й лягало на край ліжка.

Мені було тепло через нього.

Через руку, важку й міцну, що лежала в мене на талії.

Через його груди за моєю спиною.

Через його рівне, тихе дихання десь зовсім близько — так близько, що я відчувала його шкірою.

Я завмерла.

Не тому, що злякалася.

А тому, що на мить не повірила.

Мені знадобилося кілька секунд, аби вчорашній вечір повернувся до мене уривками — його погляд, його руки, ті дурні капці-акули, мій сміх, його рідкісна справжня усмішка, втома, яка зрештою наздогнала нас обох, тиша спальні, де ми лягли поруч уже без звичної напруги, без удаваної байдужості, без спроб тримати дистанцію, ніби обоє вже просто втомилися брехати хоча б самим собі.

І зараз він був тут.

Поруч.

Не десь у кабінеті.

Не в машині.

Не на роботі.

Не за телефоном, де завжди хтось щось вимагає від нього.

А тут.

У моєму ранку.

У моєму ліжку.

Зі мною.

Я ледь-ледь повернула голову, настільки обережно, ніби боялася злякати цей момент, як щось крихке й занадто дороге.

Олександр ще спав.

Його волосся трохи розтріпалося, що саме по собі було для мене чимось майже фантастичним, бо зазвичай він виглядав так, ніби навіть хаос у нього під контролем.

Риси обличчя, які вдень завжди здавалися такими жорсткими, зараз були спокійнішими.

Ніби в сні він дозволяв собі бути не тим чоловіком, який керує, наказує, тримає все на плечах, не тим, якого бояться працівники, не тим, хто вміє одним поглядом змусити замовкнути цілу кімнату.

А просто чоловіком.

Моїм чоловіком.

Від цієї думки в мене так сильно стиснулося серце, що я ледь не заплющила очі знову.

Бо слово «чоловік» усе ще звучало дивно.

Офіційно — так.

На папері — так.

Для всіх навколо — так.

А от для мене…

Для мене це слово досі боляче чіплялося за щось дуже справжнє, чого я боялася навіть торкатися.

Я повільно, майже не дихаючи, поклала свою долоню поверх його руки на своїй талії.

Тепла.

Важка.

Реальна.

І в ту ж секунду його пальці трохи стиснулися.

Я завмерла.

Він не прокинувся одразу.

Спочатку тільки ледь сильніше притиснув мене до себе, майже інстинктивно, ніби навіть уві сні не хотів відпускати.

У мене всередині все м’яко попливло.

— Саша… — зовсім тихо, майже шепотом видихнула я, сама не знаючи, навіщо.

Мабуть, просто хотіла почути, як це звучить у такій тиші.

Його вії здригнулися.

Він розплющив очі не відразу, повільно, важко, як людина, яка спала надто мало, але вперше за довгий час — по-справжньому.

Кілька секунд він просто дивився на мене, ніби ще не до кінця повернувся в реальність.

Потім його погляд став яснішим.

І я побачила те, від чого в мене одразу підкосилися всі думки.

Ніжність.

Не швидкоплинну.

Не випадкову.

Не ту, яку можна списати на втому, на ніч, на момент.

А тиху, глибоку, дуже дорослу ніжність, від якої мені раптом захотілося одночасно і сміятися, і плакати.

— Ти вже не спиш, — хрипко сказав він після сну, і від цього низького, трохи сонного голосу в мене по спині побігли мурашки.

— Як бачиш, — так само тихо відповіла я, намагаючись звучати нормально, хоча серце вже стукало десь у горлі.

Він ледь усміхнувся.

— Давно прокинулася?

— Кілька хвилин тому.

— І просто лежала? — його пальці повільно провели по моєму боку, так ліниво й ніжно, що я ледве стримала тремтіння. — Дивилася на мене?

— А якщо так? — спробувала вдавати зухвалість, але мій голос зрадницьки став м’яким.

Він тихо видихнув, ніби сміхом.

— Тоді я почуваюся підозріло щасливим з самого ранку.

Я повернулася до нього вже повністю.

Між нами залишилося зовсім мало відстані.

Його рука все ще була на моїй талії, а моя долоня — на його грудях.

Я відчувала, як рівно б’ється його серце.

І це було дивно.

Бо поруч із цим чоловіком у мене завжди все було або надто голосно, або надто боляче, або надто гостро.

А зараз — тихо.

Так тихо, що від цього ставало страшніше, ніж від будь-якої сварки.

— Ти не поїхав рано, — прошепотіла я, не відводячи очей.

— Не захотів, — так само спокійно відповів він.

— Олександр Демидов не захотів їхати на роботу? — я навіть трохи підняла брову. — Це, здається, кінець світу.

— Не перебільшуй, — куточок його губ смикнувся. — Просто вирішив, що один ранок може почекати.

— Заради чого?

Він подивився на мене так, що я відчула, як у мене в грудях все стислося.

— Заради тебе.

Мені хотілося пожартувати.

Хотілося якось розрядити це.

Хотілося сховатися за усмішкою, за дурістю, за чим завгодно.

Але я не змогла.

Бо він сказав це надто просто.

Надто чесно.

Надто… по-справжньому.

Я ковтнула.

— Ти зараз говориш речі, після яких я починаю боятися.

Його погляд одразу став уважнішим.

— Мене?

— Ні, — тихо сказала я. — Себе.

На кілька секунд між нами повисла тиша.

Не важка.

А така, в якій кожен із нас, здається, чув трохи більше, ніж було сказано.