Глава 27

Я досі не розуміла, як у мене вистачило сил після всього просто підвестися.

Ще хвилину тому я майже не відчувала під собою ні дивана, ні власних ніг, ні здорового глузду, тому що все в мені ще гуділо від його рук, від його голосу біля самого вуха, від того, як він дивився на мене так, ніби в ту мить для нього в усьому світі не існувало нічого, крім мене, і від цього в мене під шкірою все ще ніби жило окремим життям, пульсувало, палало, тремтіло, не даючи зібратися докупи. Я ще навіть не встигла як слід поправти топ, не встигла привести до ладу волосся, яке, здавалося, пережило бурю, і не встигла нормально вдихнути, коли в коридорі раптом пролунали кроки.

Чіткі. Швидкі. Все ближче.

Я спочатку навіть не зрозуміла, що це не мені здалося.

А тоді — стукіт у двері.

Не той спокійний, формальний, ввічливий, до якого звикла секретарка, коли її бос зайнятий.

А короткий, поспішний.

І майже одразу за ним — звук ручки.

— Олександре Вікторовичу, я тільки на хвилину, там документи по...

У мене серце в прямому сенсі слова зупинилося.

Я навіть не видихнула. Мене ніби скувало від маківки до п’ят.

Усе сталося в одну секунду.

Олександр, який ще мить тому стояв так близько, що я відчувала його тепло навіть через одяг, миттєво зібрався так, як вміють тільки такі, як він, — різко, чітко, без паніки. Його долоня лягла мені на талію, і він буквально за секунду посунув мене назад, ближче до спинки дивана, затуляючи собою настільки, наскільки це взагалі було можливо. Я вчепилася пальцями в край подушки так сильно, що, здається, ще трохи — і порвала б тканину.

Двері прочинилися. Не широко. Але достатньо.

Достатньо, щоб я побачила в щілині Олену.

Її профіль. Світле волосся, зібране в акуратний хвіст.

Ту саму бежеву папку в руках.

І, Господи, якби вона зробила ще один крок — я б, напевно, просто померла на місці.

— Олено, — голос Олександра прозвучав настільки рівно й холодно, що якби я не стояла буквально впритул до нього кілька секунд тому, я б і сама повірила, що тут нічого не відбувалося. — Я, здається, чітко сказав: без стуку не заходити.

Вона завмерла.

Я бачила тільки частину її обличчя, але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти — вона теж усе відчула. Не обов’язково побачила. Але відчула.

У кабінеті стояв надто теплий, надто важкий, надто… живий післясмак того, що тут було.

Моя сумка лежала на кріслі не там, де я її кидала раніше.

Одна з подушок дивана була зсунута.

На столику біля дивана валялася його ручка, яку він, здається, випадково зачепив ліктем.

І я сама — із палаючими щоками, з диханням, яке ще не вирівнялося, зі злегка розстебнутим коміром — стояла так, що, якби вона увійшла хоча б на метр далі, це було б уже не просто “незручна ситуація”.

Це була б катастрофа.

— Вибачте, — голос Олени став помітно тихішим і напруженішим. — Я думала, ви самі просили терміново папери по контракту.

— Поклади на стіл у приймальні, — так само холодно відрізав він. — І наступного разу чекай, поки я дозволю зайти.

Коротка пауза.

Я ледве не втратила свідомість від напруги, коли вона, здається, ще секунду вагалася.

Мені навіть здалося, що її погляд ковзнув трохи глибше в кабінет.

Туди, де стояла я.

За його плечем.

За його спиною.

Ледь прикрита ним.

І в ту мить мені хотілося провалитися крізь підлогу.

— Зрозуміла, — нарешті сказала вона. — Перепрошую.

Двері зачинилися.

Тихо.

Але для мене цей звук пролунав так, ніби грюкнули двері в пекло.

Я тільки тоді вдихнула.

Різко. Жадібно. Так, ніби до цього кілька хвилин не дихала взагалі.

— Боже мій, — видихнула я пошепки, притискаючи долоню до грудей. — Боже. Мій.

Олександр не одразу відступив.

Його рука все ще лежала на моїй талії.

Його груди були майже впритул до моїх.

Його дихання вже рівне, а моє — абсолютно ні.

— Все, — тихо сказав він. — Вона пішла.

— Все?! — я підняла на нього очі так різко, що в мене мало шия не хруснула. — Ти зараз серйозно сказав “все”?

— Аліна…

— Та нас щойно ледь не застукали! В прямому сенсі слова! Ще секунда — і твоя секретарка побачила б мене напівроздягненою на твоєму дивані!

— Не побачила ж.

— О, прекрасно! Яка чудова новина, Олександре! Може, ще й шампанське відкриємо з цього приводу?

Він ледь прикрив очі, ніби стримуючи посмішку, і це мене розлютило ще більше.

— Не смійся!

— Я не сміюся.

— У тебе обличчя таке, ніби тобі смішно.

— У мене обличчя таке, ніби я намагаюся не сказати, що ти зараз виглядаєш дуже кумедно, коли злитися намагаєшся сильніше, ніж тобі реально страшно.

— Мені реально страшно!

— Уже ні.

— Ще як так!

Я нервово відштовхнула його від себе, хоч і не сильно, більше через емоції, ніж тому, що справді хотіла відсторонитися, і одразу почала гарячково приводити себе до ладу: одягнути котюм до кінця, поправляти безрукавку, пригладжувати волосся пальцями, хоча це було безнадійно.

— Я виглядаю жахливо, так? — випалила я, глянувши на нього.

Він повільно окинув мене поглядом зверху вниз.

І от цей погляд мені був дуже добре знайомий.

Надто добре.

— Ні, — сказав він тихо. — Ти виглядаєш так, що мені знову важко думати про роботу.

— Олександре!

— Що? Ти сама спитала.

Я зиркнула на нього так, що будь-який інший чоловік уже б давно відступив на безпечну відстань.

Але це був не будь-який.

Це був він.

І, мабуть, саме тому я через секунду вже сама не стримала нервового смішка.

Бо напруга була настільки шалена, що або сміятися, або кричати.

— Я тебе ненавиджу, — пробурмотіла я, намагаючись хоча б приблизно зібрати волосся руками.

— Ні, — спокійно відповів він, підходячи ближче. — Не зараз.