Глава 26

Схоже, після того, як я при всіх назвала його Сашею, а він при всіх поклав руку мені на поперек так, ніби навіть не думав приховувати, хто я для нього, Олена остаточно перестала ставитися до мене як до тимчасової гості в його житті.

Вона повернулася хвилин за п’ять із чаєм у тонкій білій чашці, поставила його на стіл і, вже збираючись іти, на секунду затрималась біля дверей.

— Якщо він підвищить голос, не лякайтеся, — сказала вона майже буденно, ніби попереджала про дощ. — Це не означає, що все погано. Це означає, що він ще стримується.

Я ледь не пирснула.

— А коли вже не стримується?

Олена подивилася на зачинені двері переговорної, звідки навіть сюди долинав приглушений, різкий чоловічий голос Олександра, і дуже спокійно відповіла:

— Тоді я скасовую все на завтра.

І пішла, залишивши мене саму в його кабінеті.

Я усміхнулася сама до себе, але усмішка швидко згасла, щойно я озирнулася навколо. Тут усе було таким… його.

Темне дерево, ідеально рівні стопки документів, важкий запах кави й дорогого парфуму, той самий піджак, перекинутий через спинку крісла, який він, мабуть, скинув ще раніше, коли остаточно зрозумів, що вечір летить у пекло. На столі лежав його телефон — другий, робочий, який він, очевидно, схопив поспіхом інший, а цей залишив тут. Поруч — ручка, блокнот із кількома короткими, різкими нотатками, і я мимоволі посміхнулася від того, що навіть його почерк виглядав так, ніби може когось образити.

Я сіла в його крісло.

Воно було тепле.

Безглуздо, але від цього в мене всередині знову щось м’яко стиснулося.

Я взяла чашку, зробила ковток, потім ще один, і перші хвилин десять мені навіть було… спокійно.

Я слухала глухі відлуння голосів із переговорної, іноді розбирала його інтонацію — холодну, безжальну, ту саму, від якої, здається, дорослі чоловіки починали говорити обережніше, — і ловила себе на тому, що дивно цим пишаюся.

Це був мій чоловік.

Нестерпний.

Виснажений.

Неможливий.

Але той, поруч із ким я сьогодні поїхала сюди сама.

І той, хто кілька хвилин тому цілував мене біля машини так, ніби забув, як дихати.

Я знову торкнулася губами краю чашки, згадуючи це, і саме в цей момент двері кабінету без стуку відчинилися.

Я навіть не одразу підвела очі.

Лише коли почула жіночий голос.

— Олександре, я не збираюся чекати до ранку, якщо…

Я завмерла.

У дверях стояла жінка.

Не дівчина.

Саме жінка.

Приблизно його віку, може, на рік молодша, але точно не менше. Дуже красива. Така краса, яка не кричить, а б’є точно в нерви. Ідеально укладене темне волосся, світла шовкова блуза, пальто, перекинуте через руку, високі підбори, погляд — упевнений, прямий, звичний до того, що перед нею відчиняють двері.

Вона замовкла на півслові, побачивши мене.

І я побачила, як її очі — темні, уважні, холоднуваті — повільно пройшлися по мені з голови до ніг.

По моєму обличчю.

По тому, що я сиділа в його кріслі.

По чашці з чаєм.

По піджаку Олександра на спинці крісла.

І в цьому погляді було стільки швидкого, безпомилкового аналізу, що мені раптом стало жарко.

— Перепрошую, — сказала вона через секунду, але вибачення в її голосі не було ні грама. — Я думала, він тут.

— На переговорах, — спокійно відповіла я, хоча всередині мене вже починало щось небезпечно шипіти. — І, схоже, ще надовго.

Вона повільно зайшла в кабінет, не питаючи дозволу.

Просто зайшла.

Так, ніби мала на це повне право.

І ось тут мені захотілося або встати, або вбити когось. Я ще не вирішила, що саме.

— Так, я знаю, — сказала вона, зупинившись навпроти столу. — Ми мали зустрітися раніше, але він переніс. Як завжди.

Як завжди.

Мені не сподобалися ці два слова настільки сильно, що я ледь не поставила чашку надто різко.

— Буває, — коротко сказала я.

Вона ледь усміхнулася.

Не дружньо.

Швидше… з інтересом.

— А ви, значить…?

Пауза повисла між нами, мов тонка струна.

І я чудово зрозуміла, що саме вона хоче почути.

Хто я.

Що я тут роблю.

Чому сиджу в його кабінеті пізно ввечері.

Чому виглядаю так, ніби не збираюся йти.

Я повільно відставила чашку.

Підняла на неї очі.

І так само повільно відповіла:

— Я його дружина.

На її обличчі нічого не сіпнулося.

Ні здивування.

Ні шоку.

Але щось у погляді все ж таки змінилося.

Майже непомітно.

Наче пазл, який вона щойно склала.

— Ось як, — тихо сказала вона. — Цікаво.

Це «цікаво» прозвучало так, що мені захотілося встати ще сильніше.

— А що саме? — я схилила голову, вже не приховуючи холодку в голосі.

Вона дивилася на мене ще кілька секунд, а потім раптом усміхнулася — дуже красиво, дуже стримано, але так, що мені захотілося закотити очі.

— Те, що він, виходить, таки навчився дивувати.

Я стиснула пальці на ручці чашки.

— Ви прийшли сказати щось по роботі чи просто згадати, який він непередбачуваний?

Її брова трохи піднялася.

— А у вас гострий язик.

— Ви навіть не уявляєте.

Кілька секунд ми просто дивилися одна на одну.

Мовчки.

Напружено.

І я вже відчувала, як усередині мене повільно закипає те саме огидне, гаряче відчуття, яке починається десь під ребрами, а потім підіймається до горла.

Ревнощі.

Безглузді.

Дикі.

Абсолютно неконтрольовані.

Тому що вона була занадто спокійною.

Занадто впевненою.

І, що найгірше, занадто схожою на людину, яка знає його давно.

— Передайте йому, що Марина заходила, — сказала вона нарешті, відступаючи на крок. — Він зрозуміє.

Марина.

Я запам’ятала це ім’я миттєво.

Ніби воно само вкарбувалося мені десь у грудях.