Глава 25

Його пальці все ще тримали мою долоню, коли ми вийшли з кафе, і я, чесно кажучи, навіть не намагалася приховати, що мені це подобається.

Мабуть, надто сильно.

Настільки, що я кілька разів ловила себе на абсолютно дурній посмішці, яку не могла прибрати з обличчя, хоч і дуже старалася виглядати спокійною. Але як тут бути спокійною, коли Олександр Демидов, той самий чоловік, який ще кілька годин тому відповідав мені короткими повідомленнями й зникав у своїй вічній роботі, зараз ішов поруч, не відпускав моєї руки, називав мене сонцем і дозволяв бути поруч у найгірший момент свого дня?

Ні, це було не просто «не спокійно».

Це було небезпечно.

Для мого серця. Для нервів. Для всіх моїх залишків самоконтролю.

Машина вже чекала біля тротуару, і, щойно ми підійшли ближче, його телефон знову задзвонив. Я навіть не мусила дивитися на екран, щоб зрозуміти — це або Олена, або хтось настільки ж нещасний, кому сьогодні випало потрапити під гарячу руку Олександра.

Він глянув на дисплей, важко видихнув і на секунду заплющив очі.

— Я вже починаю думати, що твої співробітники живляться твоїм роздратуванням, — тихо сказала я.

— Тоді вони сьогодні будуть дуже ситі.

Я тихенько хмикнула, але не встигла нічого додати, бо він раптом не відповів на дзвінок одразу.

Замість цього зупинився просто біля машини.

Повернувся до мене.

І подивився так, що в мене на секунду збилося дихання.

Не втомлено.

Не роздратовано.

Не так, як увесь цей вечір, коли в ньому постійно боролися дві людини — чоловік, який хотів лишитися зі мною, і чоловік, якого рвала на шматки робота.

Ні.

Зараз він дивився на мене занадто прямо.

Занадто уважно.

Ніби за ці кілька секунд вирішував щось важливе.

— Що? — тихо спитала я, уже майже пошепки.

Він не відповів одразу.

Лише зробив пів кроку ближче.

Його рука піднялася до мого обличчя — повільно, ніби даючи мені можливість відсторонитися, якщо я захочу. Але я не хотіла. Навіть думки такої не було. Його пальці ледь торкнулися мого підборіддя, провели вздовж щоки, і від цього простого, майже невагомого дотику в мене всередині все стиснулося так солодко, що стало боляче.

— Саша… — видихнула я, сама не впізнаючи власний голос.

— Не дивись на мене так, — низько сказав він.

— Як?

Його погляд опустився на мої губи.

І тоді я зрозуміла.

Зрозуміла раніше, ніж він нахилився.

Раніше, ніж моя рука сама лягла йому на груди.

Раніше, ніж серце встигло нормально підготуватися.

Його поцілунок був не різким.

Не жадібним.

Не таким, як можна було б очікувати від чоловіка, який увесь вечір був на межі.

Навпаки.

Він поцілував мене повільно.

Глибоко.

Так, ніби в ту мить вперше за день дозволив собі зупинитися по-справжньому.

Його долоня ковзнула мені на талію, притягуючи ближче, і я навіть не зрозуміла, як уже стояла майже впритул до нього, тримаючись за лацкани його пальта, ніби це був єдиний спосіб не розчинитися просто посеред вечірньої вулиці.

Я відповіла йому одразу.

Без сорому.

Без страху.

Так, ніби чекала цього набагато довше, ніж мала б.

І, мабуть, саме це мене найбільше налякало.

Те, як природно це було.

Наче не «вперше».

Наче так і мало статися.

Наче всі ці наші сварки, напруга, недомовленості, випадкові дотики, погляди через кімнату, його холодність і моє вперте бажання достукатися до нього — все це просто вело до цього одного моменту, де він цілує мене біля машини, а я навіть не намагаюся вдавати, що для мене це не важливо.

Коли він трохи відсторонився, я ще кілька секунд не могла нормально вдихнути.

Його лоб майже торкався мого.

Дихання змішувалося.

І в мене було абсолютно безглузде, небезпечне бажання попросити його нікуди не їхати.

Просто залишитися.

Зі мною.

Тут.

Зараз.

Але телефон знову задзвонив.

І ми обоє завмерли.

Я мало не розсміялася від абсурдності моменту.

Він тихо вилаявся собі під ніс, заплющив очі й на секунду опустив голову, ніби реально збирався вбити когось силою думки.

— Я починаю вірити, що це прокляття, — прошепотіла я.

Він відкрив очі й подивився на мене так, що в мене знову пішли мурашки по шкірі.

— Якщо ти зараз усміхнешся, я точно нікуди не поїду.

— Це маніпуляція.

— Це попередження.

— Тобі ж треба їхати.

— Треба, — глухо погодився він, і в цьому одному слові було стільки роздратування, що я майже фізично відчула, як сильно він ненавидить цей факт.

Телефон продовжував дзвонити.

Я ковтнула й змусила себе трохи відсторонитися, хоча все всередині протестувало.

— Саша.

Він не зводив з мене погляду.

— М?

— Відповідай.

Його пальці все ще лежали на моїй талії.

— Не хочу.

— Я знаю.

— Тоді не змушуй мене бути адекватним.

Я ледь посміхнулася.

— Хтось же в цій парі має бути.

Він примружився.

— Дуже сміливо після такого поцілунку.

У мене одразу спалахнули щоки.

— Не користуйся моментом.

— Пізно.

Телефон замовк.

І буквально через секунду знову задзвонив.

О, Боже.

Я не стрималася й таки розсміялася — тихо, нервово, але щиро. Він дивився на мене кілька секунд, а потім, схоже, теж ледь не посміхнувся, хоча це було скоріше щось дуже небезпечне, ніж ніжне.

— Добре, — сказав він нарешті, забираючи руку з моєї талії, і я одразу відчула цю втрату майже фізично. — Сідай у машину, поки я не передумав.

— А ти?

— Відповім на дзвінок, поки мене остаточно не оголосили в розшук.

Я кивнула, але перш ніж сісти, ще раз глянула на нього.

— Я серйозно поїду з тобою.

Він затримав на мені погляд.