Глава 24

Мені здалося, що як тільки наші пальці переплелися, повітря між нами стало іншим.

Не легшим — ні. З Олександром навряд чи взагалі колись могло бути по-справжньому легко. Але… теплішим. М’якшим. Наче цей вечір, який ще пів години тому здавався напруженим і трохи зіпсованим, раптом згорнув усі свої гострі кути й дозволив нам просто… побути поруч.

Ми йшли повільно.

Так повільно, що це вже майже було смішно.

Люди навколо нас кудись поспішали, машини проносилися повз, місто жило своїм звичним вечірнім шумом, а ми ніби випадково випали з цього ритму. Наче опинилися десь збоку від усього іншого — в нашій дивній, незручній, незрозумілій, але чомусь такій правильній тиші.

Я тримала його за руку й не хотіла відпускати.

Навіть не через романтику.

Не тільки через неї.

Просто… мені подобалося, що він не висмикує долоню, не робить вигляд, що це зайве, не ховається за своєю звичною холодністю. Після всього цього дня — після його злості, напруги, різких відповідей, дзвінків — він раптом дозволив мені бути поряд.

І я це відчувала.

Дуже гостро.

— Ну що, полегшало? — тихо спитала я, не дивлячись на нього, а просто стежачи за нашими кроками.

Він хмикнув десь над моєю головою.

— Це зараз було офіційне опитування про мій психічний стан?

— Саме так.

— І що буде, якщо я скажу, що ні?

Я злегка стиснула його пальці.

— Тоді я подам скаргу на твою секретарку.

На мить запала тиша, а потім він раптом тихо, коротко розсміявся.

Я аж зупинилася.

Реально зупинилася посеред тротуару й витріщилася на нього.

— Ти щойно… засміявся?

Він повернув голову, підняв брову й глянув на мене так, ніби я сказала щось абсурдне.

— А що, мені заборонено?

— Ні, але… — я театрально приклала руку до грудей. — Мені здається, це історичний момент. Треба зафіксувати дату.

— Аліно.

— Може, навіть табличку поставити. “Саме тут Олександр Демидов уперше за день згадав, що він людина”.

Він звузив очі.

— Ти зараз дуже смілива.

— Тому що ти вже не такий страшний.

— Не обманюй себе.

— Я й не обманюю, — пробурмотіла я, знову рушаючи вперед. — Просто в тебе вже не такий вигляд, ніби ти готовий когось убити.

— Я все ще готовий.

— Але вже не мене.

Він не відповів.

І от чомусь саме це мовчання змусило мене посміхнутися ще ширше.

Я вже майже звикла до його манери не говорити прямо. До того, як він міг промовчати — і цим сказати більше, ніж будь-хто інший.

Ми пройшли ще кілька метрів, коли в його кишені знову завібрував телефон.

Раз.

Другий.

Третій.

Я відчула, як його пальці миттєво напружилися в моїй долоні.

Отак просто.

Наче все те, що ми щойно ледь-ледь вирівняли, знову хитнулося.

Він дістав телефон, кинув погляд на екран і стиснув щелепу так, що я навіть побачила, як напружився м’яз на його щоці.

— Знову вона? — обережно спитала я.

— Звісно, — сухо кинув він. — Бо, мабуть, світ зупиниться, якщо я не підпишу якийсь клятий документ саме зараз.

Телефон завібрував ще раз.

Він навіть не відповів. Просто дивився на екран так, ніби морально вирішував, розбити його зараз об асфальт чи дати ще один шанс людству.

Я зітхнула й трохи повернулася до нього.

— Може… зайдемо кудись?

— Куди? — він перевів на мене роздратований, втомлений погляд.

— У кафе. Хоч на пів години.

Він ледь скривився.

— Аліно, я—

— Ти зараз або вип’єш щось гаряче й посидиш нормально п’ятнадцять хвилин, або твоя секретарка завтра буде шукати тобі нового юриста, нового водія й новий телефон.

Він мовчки дивився на мене.

Телефон знову завібрував.

Я повільно схилила голову набік.

— Ну? Я переконлива?

— Нестерпна.

— Це не відповідь.

— Ти ж усе одно зробиш так, як хочеш.

— Можливо.

— Це маніпуляція.

— Це турбота, — невинно виправила я.

Він важко видихнув.

Подивився на телефон.

Потім — на мене.

І, не сказавши ні слова, прибрав його назад у кишеню.

— Це означає “так”? — уточнила я.

— Це означає, що якщо через десять хвилин мені знову подзвонять, ти не дивуєшся, якщо я когось звільню просто за інтонацію.

Я ледь не усміхнулася від полегшення.

— Домовились.

Кафе було буквально через дорогу.

Невелике, затишне, з теплим жовтим світлом за вікнами й ароматом кориці, кави та свіжої випічки, який одразу чомусь заспокоював. Я сама не знала, чому повела його саме сюди. Можливо, тому що тут було тихо. Можливо, тому що мені дуже хотілося хоч трохи витягнути його з того важкого, металевого настрою, в якому він приїхав.

Щойно ми зайшли всередину, я відчула, як на нас одразу кілька людей глянули.

На нього — через його присутність, яка завжди була занадто помітною.

На мене — бо я йшла поруч із ним, тримаючи його за руку.

І чомусь це раптом здалося… дивно приємним.

Ніби вперше за весь день я не почувалася тією, кого він залишив уранці з коротким повідомленням.

А тією, кого він усе ж таки приїхав забрати.

— Сюди, — тихо сказала я, потягнувши його до столика біля вікна.

Він сів навпроти, стягнув пальто й відкинувся на спинку стільця так, ніби тільки зараз дозволив собі відчути, наскільки втомлений.

Я спіймала себе на тому, що просто дивлюся на нього.

На розстібнутий верхній ґудзик сорочки.

На закочені рукави.

На темне волосся, трохи скуйовджене, ніби він разів десять за день запускав у нього пальці.

На втому в його очах.

І на ту саму жорсткість, яка ще не зникла повністю, але вже не різала так гостро.

— Що? — його голос повернув мене до реальності.

Я кліпнула.

— Нічого.

— Ти на мене дивишся.