Глава 23

Я прокинулася не від будильника, не від шуму води у ванній, не від глухого звуку кроків за дверима, а від дивної, майже неприродної тиші, яка заповнила спальню так щільно, що в перші секунди я навіть не зрозуміла, що саме мене в ній насторожує.

Мабуть, якби ще кілька тижнів тому хтось сказав мені, що я прокидатимусь і перше, що робитиму — шукатиму поглядом чоловіка, з яким уклала фіктивний шлюб, я б розсміялася й покрутила пальцем біля скроні. Але тепер я справді, ще до того, як остаточно розплющила очі, машинально потягнулася рукою вбік, ніби могла намацати тепле плече, край ковдри, бодай відчуття, що він поруч.

Порожньо.

Простирадло давно охололо.

Я повільно відкрила очі й кілька секунд просто дивилася в стелю, дозволяючи цій реальності обережно, але дуже впевнено осісти десь усередині. Вчора ввечері між нами було щось… дивне. Тепле. Небезпечне. Наче ми на кілька хвилин перестали грати ролі й стали кимось справжніми — просто чоловіком і жінкою, які втомилися від усього світу й раптом дозволили собі трохи тиші, трохи близькості, трохи цієї нестерпно чесної ніжності, від якої потім важко дихати.

А сьогодні… його вже не було.

І найгірше було навіть не це.

Найгірше — що він нічого не написав.

Я різко сіла на ліжку, волосся ковзнуло по плечах, а телефон, який лежав на тумбі, одразу опинився в моїй руці, ніби я сподівалася, що поки спала, він чарівним чином завібрує від повідомлення.

Екран спалахнув.

Порожньо.

Жодного “доброго ранку”.
Жодного “виїхав”.
Жодного “не розбудив, бо ти спала”.
Жодного, чорт забирай, навіть сухого “буду пізно”.

Я відчула, як усередині щось прикро стислося. Не до болю, ні. До образи.

— Серйозно?.. — пробурмотіла я сама до себе, відкидаючи ковдру й спускаючи ноги на підлогу. — Вчора ти цілуєш мене так, ніби я тебе цікавлю, а зранку зникаєш, як типовий герой дешевої мелодрами.

Мені самій стало смішно від власного бурчання, але лише на секунду. Бо сміх не рятував від того факту, що я засмутилася сильніше, ніж мала б.

А це вже було погано.

Я пройшлася спальнею, потім коридором, потім кухнею — ніби в кожній кімнаті могла знайти якесь пояснення. На кухонному острові стояла чашка з-під кави. Значить, він таки був тут. Спокійно випив каву. Спокійно поїхав. І навіть не подумав залишити записку.

— Чудово, Олександре Демидов, — скривилася я, відкриваючи холодильник і тут же закриваючи його, бо їсти не хотілося. — Просто блискуче.

Я сперлася долонями об стільницю й довго дивилася в одну точку. Залишатися вдома в цій тиші не хотілося зовсім. Квартира була занадто великою, надто акуратною, надто… його. Навіть коли його тут не було, його присутність все одно відчувалася всюди: в рівно складених паперах на столі у вітальні, в дорогому чоловічому парфумі, який ще не вивітрився з коридору, в ідеально застеленому ліжку, яке тепер чомусь здавалося образливо холодним.

Мені треба було вийти.

Терміново.

Я швидко відкрила чат із Настею й надрукувала:

“Ти жива?”

Відповідь прилетіла майже миттєво:

“Залежить від того, навіщо питаєш.”

Я мимоволі усміхнулася.

“Врятуй мене. Погуляємо? Можливо, я ще заберу свою посилку.”

Кілька секунд — і знову повідомлення:

“ЯКЩО ТИ ЗАРАЗ НЕ ПРИЇДЕШ, Я ПОКАЖУ СВОЇ НОВІ ХУДОЖНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ КУР’ЄРУ.”

Я фиркнула.

“Це погроза?”

“Це крик душі.”

“Добре. Їду.”

Телефон одразу став трохи легшим у руці.

Я піднялася нагору переодягатися й уже за кілька хвилин стояла біля дзеркала, критично розглядаючи себе. Чорний спортивний костюм сидів ідеально — м’яка тканина красиво підкреслювала фігуру, яка за останні тижні стала ще стрункішою. Зверху — білий топ, не надто відкритий, але достатньо, щоб виглядати свіжо й трохи зухвало. Поверх — чорна безрукавка, стильна, легка, яка одразу робила образ не просто “вийшла в магазин”, а “я ніби випадково виглядаю занадто добре”. Волосся я залишила розпущеним: воно спадало по спині м’якими хвилями, і, якщо чесно, вигляд у мене був такий, що якби Олександр зараз мене побачив, то хоча б трохи пошкодував би, що поїхав, не розбудивши.

— Ну і правильно, — сказала я своєму відображенню, беручи телефон і маленьку сумку. — Нехай мучиться.

Внизу вже чекав водій.

Той самий, якого мені “ненав’язливо” приставив Олександр після того, як вирішив, що світ навколо мене надто небезпечний, а я сама надто непередбачувана.

Я зійшла вниз, і він одразу відчинив мені двері.

— Доброго дня, Аліно Вікторівно.

Я ледь стримала гримасу.

— Не треба так офіційно, будь ласка. Просто Аліна.

— Добре, — трохи розгублено кивнув він. — Куди їдемо?

— До Насті. І… — я на секунду затрималася, згадуючи, як Олександр іноді міг раптово дізнатися про щось, чого я йому навіть не говорила. — Якщо раптом вам треба доповісти своєму шефу, то передайте: я йду гуляти. І, можливо, заїду по посилку.

Водій, здається, дуже старався не посміхнутися.

— Я зрозумів.

— І це не втеча, — додала я з удаваною серйозністю.

— Звісно, — уже відверто усміхнувся він.

— Не вірите?

— Я нічого не сказав.

— Але подумали.

— Я нічого не подумав.

— Брешете.

— Тоді, мабуть, у мене погано виходить.

Я тихо засміялася й сіла в машину, нарешті відчуваючи, як настрій потроху вирівнюється.

Настя зустріла мене так, ніби я повернулася з війни, а не просто приїхала з іншого району міста.

— Нарешті! — вигукнула вона, відчиняючи двері й одразу хапаючи мене за руку. — Заходь, бо якщо я ще годину сидітиму одна з цими фарбами, то або стану генієм, або випадково намалюю портрет колишнього й спалю квартиру.

— О, тобто творчість іде повним ходом, — фиркнула я, заходячи всередину.

У квартирі пахло кавою, акрилом, ваніллю й легким безладом — таким, який буває тільки у людей, що щиро захоплюються чимось новим. На столі стояли баночки з фарбами, розкидані пензлі, якісь скетчбуки, картон, шматочки тканини, декоративні дрібнички, а біля вікна сушилося щось дуже яскраве, абстрактне й, на мою скромну думку, трохи схоже на нервовий зрив у кольорі фуксії.