Глава 22

Двері за Олександром зачинилися не голосно, але звук усе одно пройшовся по квартирі так чітко, ніби в цій тиші йому спеціально не було де загубитися.

Я ще кілька секунд стояла посеред кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм, який уже встиг трохи охолонути, і дивилася просто перед собою, хоча насправді не бачила нічого. У повітрі ще залишився його запах — щось свіже, стримане, трохи деревне, змішане з кавою та прасованою тканиною сорочки. Здавалося б, дрібниця, але саме такі дурні дрібниці чомусь чіпляли найсильніше. Вони лишали відчуття, ніби він усе ще десь поруч, просто вийшов на хвилину, зараз повернеться, знову зніме піджак одним рухом і погляне на мене тим своїм важким, спокійним поглядом, від якого в мене то злість прокидалася, то серце починало поводитися, як повний ідіот.

— Ну все, Аліно, — пробурмотіла я сама до себе, обережно ставлячи чашку на стіл. — Досить дивитися в двері, як героїня дешевого серіалу. Він пішов на роботу, а не на війну.

Але навіть мій власний сарказм не дуже допоміг.

Квартира раптом стала відчутно більшою, ніж була, коли він був у ній. Учора ввечері, коли він сидів навпроти мене, змушував їсти, коли пізніше ходив по кухні, а я спостерігала за ним крадькома, коли потім уже в спальні він залишився зі мною, ніби це взагалі щось звичне для нас, усе тут здавалося... живим. Наповненим. А тепер тиша лягла на кімнати рівно й холодно, і я зловила себе на тому, що прислухаюся до кожного звуку, хоча чудово знала: він не повернеться за хвилину.

Сьогодні він мав купу справ. Після відрядження в нього знову зібрався весь світ на голові, телефони не замовкали, ще зранку він відповідав на чиїсь повідомлення з таким виразом обличчя, ніби подумки вже був десь у своєму офісі, серед паперів, нарад і людей, які бояться його навіть більше, ніж я в перший день знайомства.

Я повільно видихнула, взяла свою чашку й пройшлася вітальнею. Сонце лягало на світлу підлогу широкими прямокутниками, десь тихо працював кондиціонер, а в повітрі стояв той дивний запах дому, який ще не став для мене повністю своїм, але вже й чужим не був.

Їхня квартира.

Ні.

Наша квартира.

Я зупинилася просто посеред кімнати від цієї думки.

Господи.

Це слово все ще звучало в голові майже абсурдно.

Наша.

Я повільно провела пальцями по спинці дивана, потім по поличці з книгами, які Олександр, виявляється, не просто тримав «для вигляду», бо кілька з них були явно читані, з заломами на сторінках і дрібними наліпками-закладками. Я вчора ще помітила це, але не встигла як слід роздивитися. А сьогодні раптом захотілося торкнутися всього, що могло розповісти про нього без його дозволу.

Це, мабуть, уже було небезпечно.

Я криво всміхнулася сама до себе й попленталася назад у спальню. На ліжку лишався безлад після ранку — зім’ята ковдра, моя кофта, яку я вчора кинула на край, його футболка, недбало залишена на кріслі. Від усього цього мене накрило дивним, теплим і водночас трохи лячним відчуттям. Ніби я жила в чиємусь житті, яке не мало стати моїм, а тепер повільно, майже непомітно, затягувало мене всередину.

Я швидко відвела очі, ніби мене могли спіймати на цій дурній сентиментальності, і потягнулася до телефону, який лежав на тумбочці.

Екран одразу засвітився десятком повідомлень.

Мама. Настя. Два чати з дівчатами. Якесь рекламне сміття. І ще кілька повідомлень по роботі — від тих людей, з якими я все ще періодично співпрацювала дистанційно. Нічого великого, нічого серйозного, але це бодай створювало ілюзію, що в мене є власне життя, а не тільки роль «дружини Олександра Демидова».

Я сіла на край ліжка, підібгавши ноги під себе, і відкрила спочатку робочий чат. Там, як завжди, все було дуже «терміново», хоча насправді ніхто б не помер, якби я відповіла на годину пізніше. Я кілька хвилин листувалася, узгоджувала якісь тексти, правила підписи, скидала уточнення, відписувала так, ніби повністю зосереджена, хоча насправді кожні дві хвилини ловила себе на тому, що дивлюся не в екран, а в порожнечу.

Бо в голові вперто сидів він.

Те, як сьогодні вранці, вже на виході, Олександр затримався в коридорі на кілька секунд довше, ніж треба було. Те, як поправив манжет сорочки, а потім подивився на мене, ніби хотів щось сказати, але передумав. Те, як замість звичного сухого «не виходь сама надовго» цього разу сказав нормальніше, спокійніше, майже по-людськи, що якщо я кудись зберуся, то хоча б напишу йому, бо журналісти ще не всі відчепилися, а йому не хочеться шукати мене по всьому місту.

І от що мене вбило найбільше — він сказав це так, ніби це природно.

Ніби природно хвилюватися.

Ніби природно, що я вже частина його дня.

— Та не вигадуй, — пробурмотіла я, знову втикаючись у телефон. — Він просто контролює ситуацію. Все. Це ж Олександр. Він навіть турбується так, ніби складає бізнес-план.

Але моє дурне серце, на жаль, було не таким розумним, як язик.

Я відклала робочі повідомлення, відкрила нотатки і кілька секунд просто дивилася на документ, який уже кілька днів носив максимально пафосну назву: «Чернетка книги».

Книга.

Моя книга.

Звучало смішно, якщо чесно.

Особливо якщо врахувати, що писала я її з телефона, як бідна романтична мучениця, бо ноутбука в мене зараз не було, а купувати новий тільки для того, щоб сидіти в квартирі чоловіка, з яким я уклала фіктивний шлюб, — це, мабуть, уже було б занадто символічно навіть для мого абсурдного життя.

Я відкрила текст і перечитала кілька останніх абзаців.

Героїня там теж була вперта. Герой — теж не подарунок. Я навіть фиркнула від цієї очевидності.

— Ну так, звісно. Аліно, ти навіть вигадати нічого нового не можеш, — пробурмотіла я. — Просто змінила імена й удаєш, що це не про тебе.

Я почала друкувати.

Перші речення йшли повільно, ніби кожне треба було витягати з себе руками. Потім трохи краще. Я зловила ритм, почала виписувати сцену, розтягувати діалог, ловити інтонації, але буквально за десять хвилин зрозуміла, що знову зависла.