Глава 21

Я прокинулася не від будильника.
І навіть не від звичного шуму міста за панорамними вікнами, яке тут, на висоті, звучало глухо, ніби хтось накрив його товстою ковдрою. Я прокинулася від відчуття чужої присутності поруч. Від тепла, яке ще не встигло розвіятися. Від того дивного, незвичного спокою, який, здається, зовсім не пасував моєму життю.

Кілька секунд я просто лежала із заплющеними очима, боячись поворухнутися, ніби якщо відкрию їх — усе зникне. Наче мені просто наснився вчорашній вечір. Його голос. Його руки. Те, як він змусив мене з’їсти вечерю майже під наглядом. Те, як залишився у моїй кімнаті, бо «раптом тобі стане зле». Те, як серед ночі я прокидалася кілька разів і кожного разу чула рівне, спокійне дихання поруч, і чомусь від того мені не ставало страшно.

Але це був не сон.

Я повільно розплющила очі й перше, що побачила, — світло ранку, м’яке, блідо-золоте, яке просочувалося крізь щілину між шторами. Воно лягало на темну постіль, на подушку, на край ковдри… і на нього.

Олександр спав на спині, одна рука лежала поверх ковдри, інша — зовсім близько до мене, так, ніби вночі він мимоволі потягнувся в мій бік. Його обличчя було зовсім іншим уві сні. Без звичної жорсткості, без того холодного, майже ріжучого погляду, від якого хотілося або сперечатися, або грюкнути дверима. Зараз він виглядав… просто втомленим. Молодим. Неймовірно красивим, і це, чесно кажучи, дратувало ще більше.

Бо коли людина така нестерпна, вона не має права бути ще й такою красивою.

Я скривилася сама до себе й обережно перевернулася на бік, щоб краще його роздивитися. Волосся трохи розтріпалося. На вилиці — ледь помітна тінь щетини. На губах — ні натяку на ту ледь насмішкувату криву усмішку, якою він зазвичай мене бісив. І чомусь саме в цю мить я згадала, як учора ввечері він, не питаючи дозволу, поправив на мені плед, коли я сиділа на дивані й бурчала, що мені не холодно.

Мені раптом стало ніяково.

Ніби я дозволила собі побачити щось занадто особисте. Щось, що він точно не хотів би показувати нікому.

Я вже хотіла тихенько вибратися з ліжка, коли він, не розплющуючи очей, низьким сонним голосом сказав:

— Якщо ти зараз знову спробуєш утекти в іншу кімнату, я образюсь.

Я завмерла.

— Ти не спиш? — прошепотіла я, хоча не було жодної причини шепотіти.

Він повільно розплющив очі й повернув голову в мій бік. У ранковому світлі вони здавалися ще темнішими, майже чорними.

— Уже ні.

— Ти… давно не спиш?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти на мене дивилася.

Я моментально сіпнулася й відчула, як обличчя зрадницьки починає горіти.

— Не вигадуй.

— Ага, — протягнув він, і на губах з’явилася та сама небезпечна, ледве помітна усмішка. — Звісно. Просто вивчала стелю, а моє обличчя випадково опинилося по дорозі.

— У тебе надто висока самооцінка з самого ранку.

— У мене вона стабільно висока цілодобово.

Я фиркнула, але чомусь не різко, не так, як зазвичай. Скоріше… по-звичному. Ніби це вже ставало чимось дивним чином природним — перекидатися з ним цими колючими фразами, ховати за ними збентеження, цікавість, тривогу, щось ще, чому я поки не хотіла давати назву.

Він підвівся першим.

Рухи були спокійними, трохи важкими після сну, але навіть у звичайній домашній футболці й темних спортивних штанах він примудрявся виглядати так, ніби зараз вийде на обкладинку дорогого журналу. Я закотила очі, коли він провів рукою по волоссю й потягнувся.

— Не зітхай так голосно, — кинув він, не озираючись.

— Я не зітхала.

— Тоді, мабуть, це квартира втомилася від твого характеру.

— Або від твого.

Він тихо хмикнув і повернувся до мене.

— Як почуваєшся?

І от ця зміна тону — така раптова, така серйозна — збила мене з пантелику сильніше, ніж будь-який жарт.

Я сіла на ліжку, підтягнула ковдру до себе, хоча було зовсім не холодно, й на мить прислухалася до себе. Слабкість ще була. Легка. Тонка, як нитка, натягнута десь усередині. Але не така страшна, як учора. Голова не крутилася. Нудоти не було. Просто… дивна порожнеча в тілі, ніби мене всю ніч збирали з уламків.

— Краще, — тихо сказала я. — Справді краще.

Він ще кілька секунд дивився, ніби перевіряв, чи не брешу я. І тільки потім коротко кивнув.

— Добре. Тоді піднімайся. Підемо снідати.

— Ти що, знову мене годуватимеш під конвоєм?

— Саме так, дружино. І не роби такий вигляд, ніби це принизливо. Учора ти ледь не знепритомніла через свою дурість.

Я скривилася.

— Я вже зрозуміла.

— Не схоже.

— Олександре…

— Аліно.

Ми одночасно замовкли. Він дивився на мене спокійно, але твердо. Не злісно. Не жорстоко. Просто… як людина, яка справді перелякалася, а тепер не хоче повторення.

І це, як на зло, пробирало куди сильніше за будь-який крик.

— Добре, — пробурмотіла я. — Я поїм. Не треба дивитися на мене так, ніби ти зараз викличеш сюди медсестру.

— Якщо знадобиться — викличу.

— Ти нестерпний.

— Зате живучий. І хочу, щоб ти теж такою була.

Він вийшов із кімнати, а я ще кілька секунд сиділа нерухомо, стискаючи край ковдри в пальцях.

«І хочу, щоб ти теж такою була».

Ну й що мені, скажіть, робити з цими його словами?

Я привела себе до ладу значно повільніше, ніж зазвичай. Не тому, що не могла швидко. Просто… не хотіла поспішати в цей ранок. Він здавався дивним. Наче тонка крижана кірка над водою: ступиш необережно — й усе трісне.

У ванній я довго вдивлялася у власне відображення.

Обличчя справді осунулося. Вилиці стали різкішими. Очі — більшими, ніби хтось обвів їх тінню. Чорна шовкова майка спадала з плеча, і я раптом чітко побачила, наскільки худішою стала. Ще тиждень тому ті самі джинси ледь застібалися, а тепер сповзали з талії. Учора в офісі я ще намагалася переконати себе, що це навіть красиво. Сьогодні — дивилася на себе і вперше відчула не задоволення, а якийсь тупий, липкий сором.