Глава 20

Дорога додому минула в тиші.

Не в тій красивій, кіношній тиші, де між людьми літають погляди, де все й так зрозуміло, де достатньо одного дотику — і весь світ уже неважливий.

Ні.

У нас була інша тиша.

Важка.

Напружена.

Наче повітря в машині стало густішим, і ним було складно дихати.

Я сиділа, притулившись плечем до дверцят, і дивилася у вікно, хоча, якщо чесно, не бачила нічого. Вогні, машини, люди, які кудись поспішали, мокрий асфальт, у якому все відбивалося — усе це зливалося в одну розмиту смугу. Мене досі трохи нудило після лікарні, голова була дивно легкою, а всередині, навпаки, все було важке й неприємне, наче я проковтнула каміння.

Олександр мовчав.

І це, мабуть, лякало найбільше.

Коли він сердився відкрито, було хоча б зрозуміло, як реагувати: можна огризнутися, можна вколоти у відповідь, можна зробити вигляд, що тебе не зачепило. А коли він отак замовкав, зосереджено дивився на дорогу, міцно тримав кермо, а в нього на щелепі ходив той самий м’яз, який з’являвся лише тоді, коли він ледве стримував себе… тоді мені ставало не по собі.

Я краєм ока глянула на нього.

Він так і сидів у сорочці, трохи зім’ятій після лікарні, з розстебнутим верхнім ґудзиком, без піджака, без звичної ідеальної зібраності. Волосся теж трохи розтріпалося. І виглядав він зараз не як холодний, бездоганний Олександр Демидов, від якого в офісі в людей тремтіли руки.

А як чоловік, який дуже злий.

І дуже втомлений.

І, що найгірше, дуже наляканий.

Саме це мені й не подобалося.

Бо його страх сьогодні був через мене.

Я тихо ковтнула й, не витримавши, пробурмотіла:

— Якщо ти ще трохи сильніше стиснеш кермо, воно попросить вибачення.

Він навіть не глянув на мене.

— Аліно.

Ой.

Отой тон мені вже не сподобався.

— Що? — я зробила максимально невинний голос, на який була здатна.

— Сиди тихо.

Я образливо фиркнула.

— Я взагалі-то намагаюся розрядити атмосферу.

— Не треба.

— Я, між іншим, стараюся.

— Ось саме це мене й лякає.

Я повільно повернула голову до нього.

— Ти зараз пожартував?

— Ні.

— Брехун.

Куточок його рота ледь сіпнувся. Ледь-ледь. Настільки мало, що я могла б подумати, ніби мені здалося, якби не знала його вже достатньо добре.

Але це все одно не врятувало ситуацію.

Мовчанка повернулася знову. Щільна, уперта, неприємна.

Я стиснула пальці на колінах.

Мені було незручно.

Дурно.

Соромно.

І чомусь саме зараз, коли я була виснажена, слабка, після сліз, після лікарні, після всього, що вже встигла наговорити йому раніше, мені хотілося не сперечатися, а… щоб він перестав бути таким холодним.

Хоча б трохи.

Хоча б на хвилину.

— Ти можеш не мовчати так страшно? — тихіше спитала я.

Він важко видихнув.

— А що ти хочеш почути?

— Ну… хоч щось.

— Щось — це дуже широкий запит.

— Не будь занудою.

— Я не зануда. Я чоловік, який за останні дві години посивів через свою дружину.

Я моргнула.

Потім пирснула.

— Ой, ну все, тепер точно драма століття.

Тепер він уже глянув на мене. Коротко. Дуже коротко. Але того погляду мені вистачило.

— Аліно, — спокійно, навіть занадто спокійно сказав він, — якщо ти ще раз сьогодні зробиш вигляд, що нічого серйозного не сталося, я реально розсерджуся.

Я зразу ж підтиснула губи.

Отак.

Тепер зрозуміло.

— Добре, — буркнула я, відвертаючись до вікна. — Прийнято. Їдемо в тиші, наче на похорон.

— Не смій.

— Що “не смій”?

— Навіть жартома.

Я завмерла.

І від його голосу, глухого, низького, такого дивно різкого, у мене всередині щось неприємно стислося.

Я більше нічого не сказала.

До самого дому.

Коли машина зупинилася біля під’їзду, я вже настільки втомилася від цієї напруги, що мені хотілося просто розчинитися в повітрі.

— Я сама, — сказала я одразу, щойно він вийшов і відкрив мені дверцята.

— Звісно, — кивнув він. — Тільки спочатку не впади мені тут під колеса.

— Дуже смішно.

— Я не жартую.

— А я ще йду.

— Поки що.

Я закотила очі, але коли спробувала нормально випростатися, світ на секунду неприємно хитнувся. Не критично. Не так, як у лікарні. Просто слабкість. Противна, липка, принизлива слабкість.

І, звісно ж, він це помітив.

Олександр навіть нічого не сказав. Просто підійшов ближче, взяв мене за лікоть — міцно, але без зайвої грубості — і повів до під’їзду так, ніби це найприродніша річ у світі.

— Я не стара бабуся, — буркнула я.

— Так, бабусі зазвичай розумніші.

— О, пішло-поїхало.

— Навіть не починали.

— Ти сьогодні просто свято доброти.

— А ти сьогодні диво дисципліни.

— Слухай, ми зараз так гарно сваримося, що майже мило.

— Мені не мило.

— Ти взагалі рідко буваєш милим.

— Це неправда.

— Та невже?

— Буваю.

— Раз на високосний рік?

— Коли ти спиш.

Я ледь не спіткнулася.

— Я тебе зараз вкушу.

— Сили спочатку знайди.

Я обурено втягнула повітря, але сперечатися вже не було чим. Бо він, на жаль, знову мав рацію.

У квартирі мене накрило остаточно.

Не драматично, без падінь і ефектних сцен. Просто щойно двері зачинилися за нашими спинами, а знайома тиша дому обступила з усіх боків, я раптом відчула, як усе тіло стало важким. Ноги гули. Голова теж. Хотілося скинути з себе весь цей день разом із сукнею, сережками, косметикою, соромом і власною дурістю.

Олександр зняв пальто й кинув його на крісло в передпокої. Потім розвернувся до мене й окинув таким поглядом, ніби зараз оцінював, чи я впаду в найближчі тридцять секунд.

— Не дивись так, — пробурмотіла я, стягуючи одну туфлю.