Глава 18

Ранок вівторка почався з дивного відчуття, ніби я прокинулася не в своїй реальності, а в чужій, дорогій, бездоганно оформленій картинці, де все мало виглядати красиво, спокійно, правильно — тільки от усередині мене вже давно нічого не було правильним.

Перші секунди після пробудження завжди були однаковими. Я розплющувала очі, дивилася в стелю, на яку падало тьмяне світло вересневого ранку, і намагалася зрозуміти, де саме знаходжуся. Не фізично — це якраз було очевидно. У квартирі Олександра Демидова. У квартирі мого чоловіка. У квартирі людини, з якою я прожила під одним дахом надто мало, щоб звикнути, і надто багато, щоб більше вдавати, ніби все це мене не чіпляє.

Проблема була в іншому.

Щоразу, коли я прокидалася тут, мені здавалося, ніби я на мить забувала, ким стала.

А потім усе поверталося. Шлюб. Підпис. Його прізвище. Його правила. Його холод. І ця квартира, яка досі пахла ним більше, ніж мною.

Я лежала нерухомо, втупившись у стелю, і вперше за довгий час не хотіла навіть брати до рук телефон. Хоча вже знала, що візьму. Хоча вже знала, що там, найімовірніше, нічого нового не буде. І все одно всередині жевріла ця принизлива, майже дитяча надія: а раптом? Раптом він написав. Раптом згадав. Раптом пояснив. Раптом…

Я повільно повернула голову до тумбочки, де лежав мій телефон, і кілька секунд просто дивилася на нього, ніби він міг образитися за мою нерішучість. Потім все ж таки взяла в руку, розблокувала екран і відкрила наш чат.

Повідомлення від нього все ще було тим самим.

Олександр:
"Повернуся у вівторок зранку. Нас затримали."

Коротко. Сухо. Без жодного натяку на емоцію. Без «як ти?», без «не хвилюйся», без банального «вибач». Просто факт. Просто інформація. Просто ще один рядок у нашій дивній історії, де я чомусь усе ще продовжувала чекати від нього чогось людянішого. Я дивилася на ці слова довше, ніж вони того вартували.

Вівторок зранку. Сьогодні. І все одно — тиша. Я перевела погляд на годинник у кутку екрана. 08:17.

Тобто він або ще не повернувся, або повернувся, але вважав, що я не заслуговую навіть короткого повідомлення. І обидва варіанти дратували однаково.

Я гірко всміхнулася, відклала телефон на ковдру поруч із собою і повільно сіла на ліжку. Кімната була напівтемна, хоча штори не були повністю закриті. Світло просочувалося крізь щілини м’яко й холоднувато — так, як це буває тільки на початку вересня, коли літо ще не відступило остаточно, але в повітрі вже з’являється інша жорсткість. Осінь не заходить голосно. Вона завжди приходить ось так — тихо, з ранковою прохолодою, з іншим запахом повітря, з відчуттям, ніби щось непомітно змінюється, навіть якщо зовні все залишається тим самим.

Я опустила ноги на підлогу, і холодний паркет миттєво змусив мене сіпнутися. По шкірі пробігли мурашки. Я машинально потягнулася рукою до плеча, розтерла його й тільки тоді зрозуміла, наскільки сильно схудла. За цей тиждень. За ці сім днів, поки його не було. За ці сім днів, коли я жила в його квартирі так, ніби вчилася дихати в новій атмосфері, але щоразу задихалася.

Мінус сім кілограмів.

Учора ввечері я стала на ваги, спочатку просто з цікавості, а потім ще раз — уже зі страхом, бо не повірила цифрі. Потім ще раз. І ще. Цифра не змінювалася. Вона вперто стояла перед очима, як вирок.

Сім.

За тиждень.

Це було вже не просто «трохи схудла». Це було занадто. Небезпечно. Помітно. Лячно. Але найгірше полягало в тому, що я майже не відчувала цього як проблему, доки не бачила себе в дзеркалі чи не застібала одяг. Бо зсередини мені здавалося, що я просто… існую. Пишу. Думаю. Не сплю. Мало їм. Багато мовчу. Іноді злюся. Іноді сміюся сама з себе. Іноді годинами сиджу з телефоном у руках, друкуючи роман, який раптом став єдиною річчю, за яку я могла триматися, щоб не з’їхати з глузду.

Я повільно встала й підійшла до дзеркала в спальні.

Світло ковзнуло по моєму відображенню безжально.

Мені завжди подобалося дивитися на себе вранці. Не з нарцисизму. Просто в ці хвилини, поки ще немає макіяжу, зачіски, ролей, голосів інших людей, я бачила себе найчесніше. Справжню. Не «доньку», не «дружину», не «зручну дівчину з красивою усмішкою». Просто себе.

І зараз ця «себе» виглядала так, що мені захотілося відвернутися. Щоки мої  стали гострішими. Вилиці — різкішими. Ключиці проступили сильніше, ніж я звикла.  Талія стала тоншою настільки, що навіть моя домашня футболка висіла на мені вільніше, ніж мала. Очі здавалися більшими — не через красу, а через втому. Погляд був якийсь надто серйозний. Надто дорослий. Надто чужий.

Я повільно провела долонею по обличчю, по шиї, по плечу й гірко всміхнулася.

— Просто ідеально, — тихо пробурмотіла я до свого відображення. — Ще трохи — і можна буде рекламувати курс: мінус сім кілограмів за сім днів без дієт і спорту. Потрібен лише фіктивний шлюб і чоловік, який зник на тиждень.

Від власних слів стало неприємно. Наче я сама собі завдала ляпаса.

Я відвернулася від дзеркала й пішла до ванної, де холодна вода трохи привела до тями. Вмилася, довго дивилася на себе в запітніле дзеркало, а потім почала збиратися. Не поспішала. Не тому, що хотіла затягнути час. Просто кожен рух чомусь вимагав зусиль.

Сьогодні я мала поїхати до головного офісу Олександра.

Учора мені зателефонувала його секретарка. Не він. Не повідомлення від нього. Не дзвінок. Звичайно ж, ні. Його бездоганна, холоднувато-ввічлива секретарка, яка сказала, що мені потрібно заїхати в офіс, бо для мене підготували запрошення й кілька документів перед майбутнім благодійним вечором. Я тоді слухала її й відчувала, як усередині мене піднімається знайома гірка хвиля.

Мене викликають, як додаток до його статусу. Як красивий обов’язковий аксесуар. «Дружина пана Демидова». Майже смішно. Але я все одно погодилася. Бо, мабуть, якась частина мене — дурна, вперта, принижено закохана не в нього навіть, а в власну уяву про нього — сподівалася, що він буде там. Що ми нарешті побачимося після цього тижня. Що він хоча б гляне на мене не через екран, не через сухий рядок повідомлення, а по-справжньому.