Глава 17

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

У кімнаті було тихо й сіро. Те особливе ранкове світло, яке з’являється наприкінці серпня, коли літо ще не закінчилося офіційно, але вже починає здавати свої позиції. Сонце більше не вривалося в кімнату нахабно й гаряче, як у липні. Воно тепер заходило обережніше — холоднішими відблисками, м’якими смугами по стіні, по темному дереву меблів, по краю ліжка, на якому я лежала, втупившись у стелю.

Поруч було порожньо. Я не здивувалася. Навіть не тому, що звикла до цього за одну ніч. Просто десь усередині мене вже осіло гірке, майже доросле розуміння: якщо чоловік не приходить до тебе ввечері після вашої першої сварки в шлюбі — значить, не тому, що зайнятий. А тому, що йому так зручніше.

Я повільно сіла на ліжку, підтягнула до себе ковдру й ще хвилину не рухалася.

За дверима було тихо. Жодного шуму з кухні. Жодного дзвону посуду. Жодного звуку кавомашини. Але коли я нарешті вийшла зі спальні, босими ногами ступаючи по прохолодній підлозі, він уже був там.

Олександр стояв біля кухонного острова в темно-синій сорочці й чорних брюках. Зібраний, рівний, надто бездоганний для сьомої ранку. Ніби нічого не сталося. Ніби між нами не було ані того дивного першого ранку після весілля, ані моєї образи, ані його тарілки з вечерею, до якої я так і не доторкнулася.

На стільниці стояла чашка кави. І ще одна — для мене.

Я зупинилася в проході й на секунду просто дивилася на нього. Іноді він робив такі дрібниці, від яких ставало тільки гірше. Бо вони не дозволяли мені остаточно розізлитися.

Він почув мої кроки, обернувся й ковзнув по мені поглядом — від волосся, яке я ще не встигла зібрати, до босих ніг і довгої футболки, в якій я спала. Ніби звичайний погляд. Але я вже знала: у нього не буває звичайних поглядів.

— Доброго ранку, — сказав він спокійно.

— Доброго, — відповіла я, підходячи ближче.

На столі лежав його телефон, папка з документами, ключі від авто, годинник, який він саме застібав на зап’ясті. Його рухи були точними, стриманими, занадто відпрацьованими, і в кожному з них відчувалася та сама внутрішня зібраність, яка завжди робила його ніби недосяжним.

— Ти рано, — сказала я, хоча це було очевидно.

— Я їду.

Я завмерла, не одразу зрозумівши.

— Куди?

— У відрядження.

Він сказав це так, ніби ми обговорювали погоду. Я нахмурилася.

— Зараз?

— Через сорок хвилин виїжджаю в аеропорт.

Я стиснула пальці на гарячій чашці, яку щойно взяла до рук.

— І коли ти збирався мені це сказати?

— Зараз кажу.

Я гірко всміхнулася.

— Дуже… вчасно.

Він не відповів одразу. Лише опустив погляд на моє лице, уважно, спокійно, наче знову зважував, скільки мені можна пояснити, а скільки — ні.

— Це робоча поїздка, Аліно, — сказав нарешті. — Не романтична зрада на узбережжі.

— О, дякую, що уточнив.

— П’ять днів.

Оце вже вдарило. Неочікувано сильно. П’ять. Не один. Не два. П’ять днів у цій квартирі. Самій. У чужому просторі, який і так ще не став моїм. П’ять днів у статусі дружини, якою я відчувала себе лише на папері.

Я відвела погляд до вікна, намагаючись, щоб він не побачив, як щось неприємно стислося в грудях.

— Ясно, — сказала тихіше. — Дуже символічно. Другий день шлюбу — і чоловік їде.

— Це було заплановано ще до весілля.

— Можна було хоча б попередити вчора.

— Учора ми не були в тому стані, щоб щось нормально обговорювати.

Його голос залишався рівним, але в ньому з’явилася ледь помітна жорсткість. Не злість. Швидше — попередження, що межу він уже відчув.

Я зціпила зуби.

— Ти хоч колись говориш нормально? Без цього тону, ніби я твоя проблема, яку треба грамотно врегулювати?

Його погляд став темнішим.

Він повільно поставив чашку на стіл.

— Аліно, — сказав тихо, — якщо ти хочеш сварку з самого ранку, обери інший день.

Я стиснула губи, відчуваючи, як в мені піднімається звична хвиля — образа, захист, бажання вколоти у відповідь. Але цього разу я стрималася. Бо раптом усвідомила одну дуже просту й дуже принизливу річ. Я не хотіла, щоб він їхав отак. Холодно. Рівно. Наче між нами нічого не було. Навіть якщо він сам так вирішив. Я поставила чашку назад на стільницю й сперлася долонями об край острова.

— Добре, — сказала тихіше. — Скільки днів?

— П’ять.

— І ти… точно повернешся через п’ять?

Коли слова злетіли з губ, я сама зненавиділа, як вони прозвучали. Надто тихо. Надто особисто. Надто так, ніби я вже чекатиму. Він теж це почув. Я побачила по тому, як на секунду змінився його погляд. Як щось ледь помітно здригнулося в його обличчі, хоч він тут же знову став тим самим стриманим Демидовим.

— Так, — відповів він після короткої паузи. — Якщо не буде форс-мажору.

Я кивнула.

Він взяв ключі. Потім зупинився.

— Ключі від квартири залишаються в тебе. Охорона внизу попереджена. Якщо щось знадобиться — напишеш.

— Напишу?

— Так.

— І ти відповіси?

Це вже вилетіло майже мимоволі. Він подивився на мене довго. Занадто довго.

— Якщо це буде важливо — так.

У грудях неприємно кольнуло. Я всміхнулася, але гірко.

— Чудово. Дуже надихає.

Він зітхнув тихо, майже нечутно, і раптом підійшов ближче. Не впритул. Не так, як у ті миті, коли між нами спалахувала небезпека. Просто ближче. Настільки, щоб я відчула його запах — свіжий, дорогий, трохи терпкий, той самий, який залишався на подушці й через який я вночі не могла нормально заснути.

— Не роби з цього трагедію, — сказав він тихо. — Я їду працювати, а не тікаю від тебе.

Я підняла на нього очі. А мені чомусь здається, що саме це ти й робиш. Але вголос я цього не сказала. Бо раптом стало страшно почути, що він не стане заперечувати.

— Добре, — лише прошепотіла я.

Він кивнув.