Глава 16

Я повернулася вже тоді, коли за вікнами почало повільно сіріти.

Не вечір ще — лише той особливий кінець дня, коли місто ніби змінює настрій. Сонце вже не палило, тільки ковзало золотими відблисками по склу висоток, по дахах машин, по людях, які поспішали додому з пакетами, кавою в руках і втомленими обличчями. Наприкінці серпня повітря завжди ставало іншим. Воно ще тримало в собі літо, але вже пахло чимось холоднішим, стриманішим, ніби десь зовсім поруч, за рогом, ховалася осінь.

Таксі зупинилося біля будинку Олександра, і я ще кілька секунд не виходила.

На задньому сидінні лежали мої пакети — не надто багато, але достатньо, щоб створити ілюзію нормального дня. Светр кольору вершкового молока. Темно-сіра спідниця. Дві базові водолазки. Пальто, яке Настя буквально змусила мене приміряти, бо, за її словами, «якщо ти вже вийшла заміж за мільйонера з лицем гріха, то хоч виглядай, як дружина цього гріха». Я навіть посміялася тоді.

Посміялася. Але не по-справжньому. Бо весь день я носила в собі ранок. Його голос. Його погляд. Його холодне, спокійне, майже байдуже: це була випадковість. Випадковість. Гарне слово. Зручне. Ним так легко прикрити те, що комусь не хочеться називати інакше.

Я повільно вийшла з машини, взяла пакети, подякувала водієві й закинула голову вгору, дивлячись на будинок. Високий, дорогий, стриманий, з темними панорамними вікнами, в яких відбивалося вечірнє небо. Учора, коли я приїхала сюди вперше після ресторану, після весілля, після всього, що сталося між нами, мені здавалося, що це місце може мене проковтнути.

Сьогодні це відчуття стало ще сильнішим.

Я зайшла до під’їзду, піднялася ліфтом, притискаючи до себе пакети, ніби вони могли чомусь допомогти, і, діставши ключі, які він залишив мені зранку, на мить завмерла перед дверима.

Дивно, але за день я вже встигла звикнути до думки, що тепер у мене є ключі від його квартири.

Від квартири чоловіка, якого я майже не знала.

Від дому, де я ще досі почувалася чужою.

Я відчинила двері тихо, майже обережно, і ступила всередину, вже готова до звичної тиші. Але тиші не було. І саме це змусило мене зупинитися просто в передпокої. Із глибини квартири долинав звук води, легкий металевий брязкіт посуду й запах… їжі.

Я моргнула, завмерши на місці, а тоді повільно зачинила двері за собою. На секунду мені здалося, що я помилилася поверхом. Або квартирою. Або життям. Бо Олександр Демидов і кухня — це було щось настільки ж несподіване, як сніг у серпні.

Я зняла туфлі, поставила пакети на підлогу й пройшла трохи далі, обережно, ніби боялася злякати цю дивну реальність.

Він справді був на кухні.

Стояв до мене спиною, у темних штанах і білій сорочці, рукави якої були закочені до ліктів, відкриваючи сильні передпліччя з чіткими венами. Краватки не було. Верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Волосся — трохи скуйовджене, ніби він не раз проводив по ньому рукою за день. На плиті щось кипіло, а в його руці була дерев’яна лопатка, якою він із надто серйозним виглядом перемішував макарони в сковорідці так, ніби підписував багатомільйонний контракт.

Я сперлася плечем об стіну, дивлячись на нього, і в мене раптом з’явилося абсурдне бажання засміятися.

Бо це було надто… звичайно. Надто по-домашньому. Надто не схоже на нього. Ніби я випадково підгледіла за життям чоловіка, який існував десь поза тим холодним, небезпечним образом, до якого я вже встигла звикнути.

— Дивно бачити тебе з лопаткою, — сказала я першою, і мій голос у тиші квартири прозвучав м’якше, ніж я очікувала.

Він не сіпнувся, не здригнувся, навіть не обернувся одразу — лише трохи нахилив голову, ніби почув мене ще в ту секунду, коли відчинилися двері.

— Дивно бачити, як моя дружина зникає на пів дня, не сказавши, де вона, — спокійно відповів він. — Добрий вечір, Аліно.

Я скривилася. От і все. Ось він. Той самий. Знайомий до болю тон — рівний, стриманий, без жодної емоції, але з тією ледь вловимою жорсткістю, яка чіпляла сильніше за крик.

Він нарешті обернувся.

Його погляд ковзнув по мені повільно, уважно, майже механічно: волосся, обличчя, пакети, пальто на руці, втомлені плечі. І хоч його лице залишалося спокійним, я надто добре вже вміла вловлювати мікрорухи. Ледь стиснута щелепа. Напруження в плечах. Ледь помітне звуження очей.

Йому не сподобалося, що мене не було.

І чомусь це несподівано відгукнулося десь глибоко під ребрами.

— Добрий вечір, — відповіла я, знімаючи пальто повільніше, ніж потрібно. — А що, я повинна звітувати?

— Ти повинна хоча б написати.

— Навіщо?

Він відклав лопатку на стільницю, витер руки рушником і сперся стегном об край кухонного острова, дивлячись на мене так, ніби зараз вирішував, наскільки чесно мені відповідати.

— Бо минув один день після нашого весілля, — сказав він нарешті. — І так, журналісти ще можуть крутитися поруч. Фотографи теж. Декому може бути дуже цікаво, де проводить час новоспечена дружина Олександра Демидова.

Його голос був спокійний, майже буденний, але від того ще більше дратував.

Я фиркнула й повільно поставила пакети на стілець.

— Тобто справа не в тому, що ти хвилювався.

— Я не сказав, що не хвилювався.

Я підняла на нього очі.

І завмерла.

Бо це було сказано так рівно, без акценту, без пафосу, без спроби справити враження… що на мить я просто не знала, як реагувати.

— Я була з Настею, — відвела я погляд першою. — У торговому центрі. Купувала речі. Скоро осінь.

— Я бачу.

Його очі знову ковзнули по пакетах.

— Можна було написати одне повідомлення.

— А можна було не поводитися так, ніби я порушила військовий статут.

Кутик його губ ледь смикнувся.

Не усмішка.

Щось небезпечніше.

— У тебе дивовижний талант сперечатися навіть там, де я правий.

— А в тебе дивовижний талант звучати так, ніби ти мені не чоловік, а охоронець.