Глава 15

Я прокинулася повільно, ніби свідомість не хотіла повертатися до реальності занадто різко, боячись того, що чекає мене по той бік сну. Спершу я навіть не розплющувала очей до кінця — просто лежала нерухомо, відчуваючи під долонями гладку прохолодну тканину простирадла, зовсім не таку, як удома. Вона була надто м’якою, надто рівною, без жодної складки, ніби її тільки-но змінили. Повітря теж було іншим. Чистим, стриманим, з ледве вловимим запахом чоловічого парфуму, дерева і чогось ще… чогось дуже його. Не різкого, не нав’язливого — але такого, що відразу осідав десь під шкірою і не давав забути, де саме я прокинулася.

Я розплющила очі остаточно і кілька секунд просто дивилася вгору, на світлу стелю, куди вже повзли бліді смуги ранкового сонця. За панорамним вікном місто тільки починало прокидатися. Світло було м’яким, майже молочним, і від нього кімната здавалася ще просторішою, ніж учора вночі. Тепер, коли все навколо не ховалося за пізньою темрявою і спалахами приглушеного освітлення, спальня виглядала зовсім інакше — стриманою, холодною, бездоганною. Усе на своїх місцях. Жодної випадкової речі. Жодного зайвого кольору. Ніби тут жив не чоловік, а сама дисципліна.

Мій погляд повільно ковзнув по темно-сірому кріслу біля вікна, по вузькому комоду з матовою поверхнею, по стіні, де не висіло жодної фотографії, жодного натяку на щось особисте. Навіть у спальні Олександра все було таким, як він сам: красиво, дорого, стримано і настільки зібрано, що мимоволі хотілося або випростатися, або вибачитися за сам факт свого існування в цьому ідеальному просторі.

А потім спогади про вчорашню ніч повернулися так різко, що я завмерла.

Моє тіло ніби відгукнулося раніше, ніж розум. Гарячі долоні на шкірі. Його подих біля вуха. Те, як я сама потягнулася до нього першою, ніби в якийсь момент просто перестала боротися і дозволила собі те, про що боялася навіть чесно думати. Його поцілунки були жадібними, мої — безсоромно взаємними, і в якийсь момент між нами вже не лишилося ні контракту, ні причин, ні холодної логіки. Тільки ніч. Тільки ми. Тільки відчуття, від якого мені й зараз стало гаряче, хоча в кімнаті було прохолодно.

Я повільно сіла в ліжку, підтягуючи ковдру вище до грудей, ніби вона могла приховати не тіло, а думки. Серце раптом забилося частіше — не від сорому, а від дивної тривоги, яка прокинулася разом зі мною. Учора вночі все здавалося таким… правильним у своїй неправильності. А ранок завжди безжальний. Ранок любить називати речі своїми іменами.

Я вже хотіла встати, коли почула кроки.

Чіткі. Спокійні. Рівні.

Не поспішні, не важкі — але такі, від яких у мене всередині все одразу напружилося.

Він ішов коридором.

Я мимоволі стиснула край ковдри пальцями, втупившись у двері спальні, які за секунду відчинилися без стуку.

Олександр зайшов так, ніби це була звичайна ранкова рутина, а не момент після нашої першої ночі. На ньому вже була біла сорочка, застебнута майже до самого горла, і темні брюки. Волосся ще трохи вологе після душу. На зап’ясті — годинник. У руках — телефон і ключі від авто. Він виглядав так, ніби нічого не сталося. Ніби ця спальня, це ліжко і я в ньому — просто деталь інтер’єру, яку він випадково помітив перед виходом.

Його погляд ковзнув по мені швидко, але уважно. Не ніжно. Не розгублено. Не так, як дивляться на жінку після ночі, яка щось змінює.

Саме це вдарило найсильніше.

— Прокинулася, — спокійно констатував він, ніби я сама цього не знала.

Я змусила себе витримати його погляд, хоча всередині вже щось неприємно стискалося.

— Як бачиш.

Він зайшов трохи глибше в кімнату, поклав телефон на комод, ніби просто заскочив забрати щось забуте, а не сказати мені те, що явно крутив у голові.

— Послухай, — почав він рівно, і в його голосі вже з перших звуків з’явилося щось насторожено-офіційне. — Те, що було вночі… не варто наділяти зайвим сенсом.

Мені здалося, що я не відразу правильно почула.

Я дивилася на нього мовчки, і всередині, десь під ребрами, ніби повільно провернули лезо.

— Ось як? — тихо запитала я, не відводячи очей.

Він витримав паузу, ніби добирав максимально безпечні формулювання, щоб не звучати надто жорстко. Але з ним це не працювало. Він завжди звучав жорстко, навіть коли намагався бути “коректним”.

— Ми обоє були втомлені. День був виснажливий. Весілля, люди, алкоголь, напруга. Це була… ситуація.

— Ситуація? — я ледь не усміхнулася, але усмішка вийшла гіркою. — Тобто я для тебе — ситуація?

Він злегка примружився.

— Не перекручуй.

— А як мені це сприймати, Олександре? — у моєму голосі вже з’явилася крихка злість, яку я ледве стримувала. — Ти зайшов у спальню після того, як ми переспали, і перше, що кажеш, — “не наділяй це сенсом”. Це звучить як дуже гарний початок ранку.

Його щелепа ледь помітно напружилася.

— Аліно, — вимовив він тихо, але так, що я відразу зрозуміла: він уже починає дратуватися. — Не влаштовуй драму там, де її немає.

Мене це вдарило навіть сильніше, ніж його попередні слова.

— Драму? — я скинула ковдру з плеча, різко випросталася, не зважаючи навіть на те, що виглядаю занадто вразливо. — Ти серйозно зараз це сказав? Учора вночі ти був достатньо тверезий, щоб цілувати мене так, ніби хотів зірвати шкіру, а зранку виявляється, що це просто “ситуація” і я не маю “влаштовувати драму”?

Він кілька секунд дивився на мене мовчки, і цей погляд був важким, темним, небезпечним у своїй стриманості.

— Учора вночі я не відмовляюся від того, що було, — сказав він нарешті. — Але це не змінює умов між нами. Мене і тебе об’єднує контракт. І ти знала це з самого початку.

Я відчула, як до горла підкочується щось гаряче й принизливе. Не сльози — я б радше вмерла, ніж розплакалася перед ним. Швидше образа, яка боліла надто глибоко, бо він, на жаль, влучив саме туди, де було найболючіше.

— Я знала, — тихо сказала я. — Але, мабуть, дурна настільки, що на хвилину подумала, ніби ти теж людина, а не кам’яна статуя в дорогому костюмі.