Глава 14

Дорога до його дому після весілля мала б здаватися чимось урочистим. Особливим. Саме так, напевно, і буває у нормальних людей: наречена, ще втомлена від музики, обіймів, камер і привітань, їде поруч із чоловіком, а в грудях у неї тріпоче щось тепле, хвилююче, майже дитяче. Вона дивиться у вікно й усміхається, думаючи, що попереду — їхній дім, їхня ніч, їхній початок.

У мене все було не так.

Я сиділа на задньому сидінні чорного авто, дивилася на розмиті вогні нічного міста за склом і відчувала тільки втому, напругу і дивну, небезпечну важкість у грудях, яка з’явилася ще під час першого танцю і відтоді тільки росла. Сукня тиснула на ребра, корсет давно перестав бути красивою деталлю й перетворився на катування, голова після нескінченних усмішок, музики та шампанського, яке я майже не пила, глухо пульсувала, а ноги боліли так, ніби я не вийшла заміж, а відпрацювала зміну на підборах довжиною в ціле життя.

Олександр сидів поруч. Надто близько. Надто спокійно. Надто мовчазно.

Він зняв краватку ще біля ресторану, коли ми виходили через службовий вхід, щоб уникнути зайвих затримок і чергової хвилі привітань. Верхній ґудзик його сорочки був розстебнутий, темне волосся трохи розкуйовджене, ніби навіть його ідеальність втомилася сьогодні бути ідеальною, але в ньому все одно лишалося щось таке, від чого в мене стискало живіт. Щось небезпечне. Стримане. Чоловіче настільки, що я ненавиділа себе за те, як сильно це помічала.

Ми мовчали.

Водій вів авто плавно, без різких рухів, у салоні тихо працював клімат-контроль, і тільки віддалений гул міста пробивався крізь товсте скло.

Я опустила руку до маленької вечірньої сумочки, що лежала поряд, намацала пальцями блістер і витягла одну таблетку.

Ледве встигла покласти її на язик, як почула його голос.

— Що це?

Я навіть не повернула голови.

— Пігулка.

— Це я бачу, — сухо сказав він. — Яка саме?

Я відкрутила маленьку пляшку води, зробила ковток і лише тоді знизала плечима.

— Від голови.

— У тебе болить голова?

У його тоні не було ніжності. Не було турботи в тому вигляді, до якого звикли жінки в романтичних фільмах. Але там було дещо інше — уважність. Та сама небезпечна, холодна уважність, від якої не сховатися.

Я повільно повернула до нього голову.

— А як ти думаєш? П’ять годин на ногах. У корсеті. Під спалахами камер. З сотнею чужих людей, які дивилися на мене так, ніби я купила собі нове життя. Звісно, у мене все прекрасно.

Він дивився на мене кілька секунд.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, по губах, по шиї, опустився нижче — до рук, які я склала на колінах, ніби намагалася тримати себе зібраною бодай зовні.

— Ти майже нічого не їла, — сказав він нарешті.

Я коротко всміхнулася.

— Ти ще й це помітив?

— Я помічаю все, що може стати проблемою.

І от саме це мене й розлютило.

Я повернулася до нього вже повністю, підперши скроню пальцями, щоб не показати, як сильно мене дратує той спокій, з яким він вимовляє речі, від яких хочеться або кричати, або кинути щось у нього.

— Проблемою? Справді? То тепер я в списку твоїх бізнес-ризиків?

Він навіть не кліпнув.

— Не починай.

— А ти не говори зі мною так, ніби я твоя чергова угода.

— Зараз ти — моя дружина.

Його голос був рівний. Тихий. Майже беземоційний.

Але від цих слів мене ніби вдарило струмом.

Я знала, що це фікція.

Я сама на це погодилася.

Я сама підписала документи.

Я сама стояла поруч із ним у РАЦСі, стискаючи його руку так сильно, що потім ще пів години відчувала тепло його шкіри на долоні.

Але чути це ось так… у тиші нічного салону, після весілля, коли на мені ще була сукня, а на пальці блищала обручка, — це було зовсім інше.

Я відвела погляд.

— Формально, — сказала тихо.

— Повтори це ще раз після того, як поклала голову мені на плече під час танцю.

У мене всередині все різко стиснулося.

Я повільно повернулася до нього.

— Я втомилася.

— Не тільки тому.

— Не вигадуй.

— Я ніколи не вигадую.

Його голос став нижчим.

— Я бачив, як ти дивилася на мене.

Мені захотілося вдарити його.

І водночас — ще гірше — мені захотілося, щоб він сказав щось іще.

— У тебе занадто висока думка про себе, Демидов.

— У тебе занадто погана звичка брехати собі.

Я нервово всміхнулася і відвернулася до вікна.

— Не льсти собі. Я просто хотіла, щоб цей цирк закінчився.

— І тому стискала мої пальці під час церемонії так, ніби боялася, що впадеш?

Я завмерла.

Перед очима миттєво сплив той момент: урочистий голос ведучої, десятки поглядів, чужі усмішки, спалахи телефонів, важке повітря в залі й його долоня в моїй руці — тепла, велика, міцна. Я пам’ятаю, як серце тоді билося десь під горлом, як пальці стали холодними, а думки — надто гучними. І коли пролунало моє ім’я, коли мене запитали, чи згодна я стати його дружиною, я стиснула його руку сильніше, майже інстинктивно.

Наче шукала опору. Наче він справді був тим, за кого можна триматися. Я ненавиділа, що він це помітив.

— Замовкни, — сказала я тихо.

Він не відповів. Лише дивився. Так уважно, так нестерпно, що я відчувала кожен сантиметр повітря між нами.

Машина плавно звернула в тихий, дорогий квартал, де навіть ніч здавалася стриманою. Скло, світло, темний камінь, дорогі фасади, рівні лінії — усе виглядало так, ніби тут живуть люди, які давно звикли отримувати бажане.

Авто зупинилося біля сучасної висотки з приватним входом. Олександр вийшов першим. Обійшов машину та відчинив двері з мого боку й простягнув руку. Я дивилася на його долоню секунду довше, ніж потрібно. Міцна. Спокійна. Упевнена. Ніби він і не сумнівався, що я її візьму. І, що найдратівливіше, — я взяла.

Його пальці зімкнулися навколо моїх, і від цього простого дотику мені знову стало занадто спекотно, хоча надворі було прохолодно.