Глава 12

Я прокинулася ще до будильника — не від звуку, не від світла, не навіть від хвилювання, яке, напевно, мало б зірвати з ліжка будь-яку дівчину вранці її весілля. Мене розбудило відчуття, що сьогоднішній день надто важкий, аби організм дозволив собі спати спокійно.

Кілька секунд я просто лежала нерухомо, втупившись у білу стелю в кімнаті Насті, і слухала тишу. За вікном місто тільки починало прокидатися — десь далеко гуркотів ранній транспорт, хтось унизу різко зачинив двері автівки, а крізь напіввідчинене вікно тягнуло прохолодним повітрям, у якому змішалися запах вологого асфальту, ранку і чужого життя, що вже починалося, поки моє, здається, зависло між двома точками.

Сьогодні було моє весілля.

Ця думка не викликала ні усмішки, ні солодкого тремтіння, ні того дивного дівочого захвату, про який люблять писати в книгах і говорити пошепки в салонах краси. Не було ні щастя, ні передчуття казки. Тільки суха, майже крижана ясність, від якої в грудях ставало важче дихати. Сьогодні я мала стати дружиною Олександра Демидова. На папері. Перед людьми. Перед камерами. Перед гостями. Перед усіма, хто бачитиме в цій красивій церемонії щось справжнє. А я мала усміхатися так, ніби справді стою на порозі нового щасливого життя, хоча насправді чудово знала: це не історія кохання. Це угода. Холодна, продумана, безжальна угода, в якій я сама добровільно поставила підпис.

Я повільно сіла на ліжку й опустила ноги на підлогу. Кімната Насті була напівтемною, затишною, майже мирною — надто мирною для такого ранку. На стільці біля шафи висів чохол із сукнею. Білий, щільний, ідеально рівний. Поруч стояли коробки з туфлями, невелика косметичка, футляр із сережками, які Настя вчора урочисто вручила мені зі словами, що навіть якщо я виходжу заміж за найнеприємнішого чоловіка в місті, це не означає, що я маю виглядати менш ніж приголомшливо.

Я мало не усміхнулася, згадуючи її тон. Мало не. Але усмішка так і не з’явилася.

Мій погляд зупинився на валізі, що стояла біля стіни. Вона була невеликою. Майже смішно невеликою для дівчини, яка сьогодні переїжджала до будинку свого чоловіка. Хоча яке там «переїжджала». Швидше — переносила залишки свого життя з одного місця в інше. Кілька суконь, косметика, документи, дрібниці, без яких важко, і ще менше того, що насправді було моїм. Усе інше лишилося там, у будинку батьків, або виявилося не моїм від самого початку.

Я різко відвела погляд. Не сьогодні. Сьогодні я не дозволю собі думати про батька. Не дозволю згадувати його голос, той холодний, жорсткий, майже злий, коли він вимагав пояснень. Не дозволю згадувати, як він дивився на мене так, ніби я не його донька, а проблема, яку потрібно виправити. Не дозволю знову проживати ту вечерю, той тиск, ті питання, від яких хотілося не сперечатися, а просто зникнути. Особливо одне. Найогидніше.

«Ти вагітна?»

Навіть зараз, згадуючи це, я відчула, як у грудях повільно піднімається глуха хвиля злості.

Я тоді просто встала і пішла. І сьогодні теж піду — тільки вже не з його дому. Сьогодні я піду з життя, яке ще вчора було моїм.

Двері тихо рипнули, і в кімнату зазирнула Настя — сонна, у великій футболці, з недбало зібраним волоссям і чашкою кави в руках. Вона зупинилася на порозі, окинула мене уважним поглядом, ніби перевіряючи, чи я ще не втекла через вікно, і тільки після цього зайшла всередину.

— Ти вже не спиш, — сказала вона тихо, але без здивування.

— Як бачиш.

— Я, якщо чесно, навіть не сумнівалася.

Вона простягнула мені чашку, і я взяла її обома руками, відчуваючи, як тепло кераміки трохи повертає мене в реальність.

— Дякую.

Настя сіла поруч, підібгавши під себе ногу, і кілька секунд мовчала. Вона була однією з небагатьох людей, які вміли мовчати так, що це не тиснуло. Не лізти з дурними словами підтримки. Не казати, що «все буде добре», коли ми обидві не знали, чи буде. Просто бути поруч.

— Ти ще можеш передумати, — зрештою сказала вона.

Я зробила ковток кави й подивилася на неї поверх чашки.

— Ні, не можу.

— Можеш.

— Ні, Настю. Уже ні.

Вона важко видихнула, ніби саме такої відповіді й чекала.

— Добре. Тоді хоча б пообіцяй, що якщо він почне перегинати — ти не будеш мовчати.

Я ледь стиснула губи.

Почне.

Ніби він уже не почав.

Ніби весь Олександр Демидов не був одним суцільним «перегинати», просто в ідеально дорогому костюмі, з бездоганною поставою і голосом, від якого у людей, здається, автоматично випрямлялася спина.

Але вголос я цього не сказала.

— Обіцяю.

Настя кивнула, ніби прийняла це, хоча ми обидві знали: я не скажу їй і половини того, що відчуватиму поруч із ним.

Збори почалися рано. Занадто рано для людини, яка майже не спала. У квартирі швидко стало шумно: приїхала візажистка, за нею стилістка, хтось заніс коробки, чохли, пакети, квіти, ще щось, що я вже навіть не намагалася запам’ятати. Простір, який останні тижні здавався таким звичним, раптом перетворився на маленький хаотичний штаб перед боєм.

Мене посадили перед великим дзеркалом, закріпили волосся, обклали пензликами, шпильками, флаконами, лаками, і я дивилася на своє відображення так, ніби спостерігала за чужою дівчиною. Спочатку — бліде обличчя, тіні під очима, трохи напружений рот. Потім — тон, світло на шкірі, виразніші вилиці, рівні брови, приглушений блиск на губах. Волосся укладали довго: м’які хвилі, зібрані назад так, щоб відкрити шию й плечі. Усе було дуже красиво. Настільки красиво, що мені ставало не по собі.

— Боже, — видихнула Настя, коли мене нарешті повернули обличчям до дзеркала. — Аліно… ти просто нереальна.

Я дивилася на себе мовчки. Так, це була я. І водночас — ні.

У сукню мене вдягали обережно, майже урочисто. Тканина була важчою, ніж здавалося, гладка, прохолодна, дорога на дотик. Корсет м’яко, але впевнено облягав талію, спідниця спадала вниз без зайвого об’єму, залишаючись стримано розкішною. Без надміру. Без солодкавості. Без мереживного божевілля. Саме така сукня, яку міг обрати чоловік на кшталт Демидова для своєї нареченої — вишукана, дорога, ідеальна, але така, що не кричить, а змушує всіх навколо замовкнути.