Глава 11

Ранок напередодні весілля почався не з хвилювання.

Не з метушні, не з нервового сміху, не з того дивного солодкого тремтіння, яке, напевно, відчувають дівчата, коли прокидаються з думкою, що завтра їхнє життя зміниться назавжди.

Мій ранок почався з тиші.

Квартира Насті ще спала. За тонкою стіною не було чути ні кроків, ні шуму води, ні навіть скрипу дверей. Лише приглушений гул міста долинав крізь напіввідчинене вікно, змішуючись із ранковою прохолодою та запахом кави, який, здається, давно встиг увібратися в самі стіни цієї невеликої, але напрочуд затишної квартири.

Я лежала на спині, дивлячись у білу стелю, і довго не ворушилася.

На кріслі біля ліжка висіла моя сукня, яку я приготувала ще ввечері. На підлозі стояла відкрита валіза. У ній уже лежала половина речей, акуратно складених у рівні стопки: кілька блузок, домашній одяг, косметичка, зарядні пристрої, документи, дрібниці, які раптом набули дивної ваги тільки тому, що завтра я мала забрати їх із собою в інше життя.

Я вже кілька тижнів жила у Насті. Спочатку це мало тривати день-два. Потім — до вихідних. Потім ще трохи, поки все вляжеться. Нічого не вляглося.

Я повільно провела долонею по животу, ніби намагалася вгамувати ту напругу, що сиділа десь під ребрами, і глухо видихнула.

Завтра в мене весілля. Слова звучали майже абсурдно. Не тому, що я не вірила. А тому, що це було не те весілля, про яке мріють у сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять. Не те, яке уявляють під дурні романтичні фільми. Не те, де наречений дивиться на тебе так, ніби без тебе не дихає. Моє весілля було угодою. Красивою, дорогою, бездоганно продуманою угодою. І я сама в неї ввійшла. Свідомо. Добровільно. Я заплющила очі, але замість темряви переді мною знову постало його обличчя. Холодне. Зібране. Непристойно красиве. Очі, в яких завжди було більше контролю, ніж емоцій. Голос, від якого по шкірі проходила тонка, зла, небажана хвиля.

Олександр Демидов.

Я різко розплющила очі.

Ні.

Ніяких почуттів.

Я вже давно це собі пояснила. Майже вбила в голову. Майже втиснула в кістки.

Між нами не було нічого, крім домовленості. Крім підписів. Крім дати в календарі.

А те, що моє серце іноді поводилося поруч із ним як зрадник, — це лише слабкість тіла, не більше. Не почуття. Точно не вони. Телефон, що лежав на тумбі, коротко завібрував. Я потягнулася до нього майже машинально, ще не підозрюючи, як сильно одна фотографія може зіпсувати ранок.

Мама.

На екрані висвітився знімок.

Щільний кремовий конверт із тисненням. Моє ім’я. Його прізвище.

І всередині — запрошення на моє власне весілля.

Я завмерла.

На кілька секунд навіть перестала дихати. Під фото майже відразу прийшло ще одне повідомлення.

«Аліно, приїдь додому. Нам треба поговорити. Сьогодні.»

І ще за хвилину:

«Будь ласка. Це важливо.»

Я дивилася на екран так, ніби слова могли змінитися. Ніби якщо я моргну, конверт зникне. Але він не зникав. Звісно, Демидов надіслав запрошення. Звісно, все мало виглядати бездоганно. Родина нареченої повинна бути повідомлена. Красиво. Вчасно. Майже знущально. Я повільно сіла на ліжку. У грудях піднялося знайоме, густе роздратування. Я не хотіла їхати. Не хотіла бачити батька. Не хотіла знову ловити на собі його важкий, владний погляд, у якому завжди було більше контролю, ніж батьківської любові. Не хотіла слухати, як він говорить зі мною так, ніби я досі маленька дівчинка, яка не здатна зробити жодного кроку без його дозволу. Але мама написала «будь ласка». І саме це було найгірше. Тому що якщо б це був лише він — я б навіть не відповіла.

Я відклала телефон, потерла долонями обличчя й кілька секунд сиділа нерухомо.

Потім змусила себе піднятися.

Зібрала волосся у низький гладкий хвіст. Умилася крижаною водою, ніби хотіла стерти з себе все зайве: сонливість, сумніви, слабкість. Одягнула темно-сині прямі джинси, білу сорочку з жорстким коміром. Простий образ. Стриманий. Достатньо дорослий, щоб ніхто не посмів назвати мене дівчинкою. Достатньо холодний, щоб приховати все, що ворушилося всередині. На губи — нюдову помаду. На зап’ястя — тонкий золотий браслет. На обличчя — той вираз, який останнім часом рятував мене найкраще: спокійна байдужість.

Коли я вийшла з кімнати, Настя вже стояла на кухні в довгій футболці, з чашкою кави в руках і розпатланим пучком на голові.

— Ти куди так рано? — сонно спитала вона, але, побачивши мій вираз обличчя, одразу насупилася. — Що сталося?

Я мовчки простягнула їй телефон.

Вона глянула на фото конверта.

— Ох… — тихо видихнула. — Вони отримали.

— Мама просить приїхати додому.

Настя поставила чашку на стіл.

— Ти не зобов’язана.

— Знаю.

— Аліно, якщо він почне…

— Почне, — перебила я сухо. — Навіть не сумнівайся.

Вона підійшла ближче, сперлася стегном об край столу й уважно подивилася на мене.

— Тоді не сиди там довго. Сказала, що хотіла, — і поїхала. Без виправдань. Без істерики. Без того, щоб він знову вліз тобі під шкіру.

Я ледь усміхнулася.

— Ти так кажеш, ніби це легко.

— Ні, — фиркнула вона. — Я кажу це, бо ти можеш. І ти це знаєш.

Через сорок хвилин таксі зупинилося біля будинку моїх батьків.

Великого. Доглянутого. Ідеального до нудоти. Світлий фасад, темний дах, рівно підстрижені кущі вздовж доріжки, вікна, що блищали так, ніби в них щодня полірували навіть скло. Я дивилася на цей будинок і не відчувала нічого схожого на тепло. Колись він здавався мені фортецею. Тепер — красивою кліткою. Поки я піднімалася сходами до вхідних дверей, у грудях знову зібралася напруга. Не страх. Ні. Я давно перестала боятися батька. Але поряд із ним у мені завжди прокидалося щось інше — злість, стара образа, втома від постійного тиску, відчуття, ніби все моє життя хтось невидимо тримав пальцями за горло.

Двері відчинила мама.