Глава 10

Світло торгового центру різало очі холодною білизною. Воно ковзало по склу вітрин, по хромованих поручнях ескалаторів, по глянцевій плитці під ногами — і все навколо здавалося занадто чистим, занадто правильним, занадто байдужим. Наче це місце не мало нічого спільного з людьми, які сюди приходили. Лише з їхніми картками, пакетами й удаваною впевненістю.

Я йшла повільно, стискаючи в пальцях телефон і короткий список, який Настя склала для мене ще зранку. Нічого зайвого. Білизна. Косметичка. Зарядка. Пара базових речей. Засоби для волосся. Домашній одяг. Те, без чого можна прожити кілька днів у чужому домі й не виглядати так, ніби тебе викинули з власного життя без права повернення.

Іронія в тому, що приблизно так і було.

На мені були прямі світлі джинси, тонкий кремовий гольф. Волосся я зібрала в низький гладкий хвіст, залишивши кілька тонких пасом біля скронь. Легкий макіяж. Трохи туші. Трохи блиску на губах. Достатньо, щоб виглядати зібраною. Недостатньо, щоб приховати втому в очах.

Я зупинилася біля полиці з дорожніми косметичками, провела пальцями по матовій бежевій тканині й раптом усвідомила, наскільки абсурдно це все виглядає. Я купую органайзер для шампуню й щітки для волосся так, ніби це звичайний переїзд. Так, ніби через три дні я не виходжу заміж за чоловіка, якого майже не знаю. Так, ніби це не угода. Не помста. Не холодно вивірена домовленість, де кожне слово важить більше, ніж почуття.

Телефон у руці завібрував так раптово, що я ледь не впустила його.

Олександр Демидов.

Навіть одне лише його ім’я на екрані змусило щось усередині різко стиснутися. Ніби мене знову поставили перед дверима, за якими вже все вирішено, а мені дозволили лише зайти й погодитися.

Я провела пальцем по екрану.

— Так.

— Добрий день, Аліно.

Його голос завжди діяв дивно. Не гучний. Не різкий. Спокійний до дратівливого. Наче в ньому не було нічого зайвого — жодної інтонації, жодного випадкового тепла. Кожне слово рівне, точне, як штрих пера на документі, який уже підписали без тебе.

— Добрий, — відповіла я, мимоволі випрямивши спину.

— Приїдьте в офіс. Зараз.

Я на секунду заплющила очі.

Навіть не «чи зручно вам». Не «якщо ви можете». Зараз.

— Щось термінове?

— Так.

Коротка пауза. Я майже бачила, як він сидить десь там, у своєму кабінеті, з ідеально рівною поставою, перегортає якісь папери й говорить так, ніби це не прохання, а просто наступний пункт у розкладі.

— У вас є адреса. Не затягуйте.

І він відключився.

Я ще кілька секунд дивилася на чорний екран телефону, ніби чекала, що він знову засвітиться. Ніби з’явиться щось ще. Пояснення. Пом’якшення. Хоч натяк на те, що я не одна з його запланованих зустрічей.

Не з’явилося.

— Ну звісно, — пробурмотіла я собі під ніс, беручи пакети. — Чому б і ні.

На виході з торгового центру мене вдарило прохолодним повітрям. Кінець серпня брав своє — без дощу, але з тим особливим сухим холодом сьогодні, який чіпляється за шкіру, за шию, за зап’ястя. Я машинально поправила зачиску, перекинула ремінець сумки через плече й швидко спустилася сходами до парковки, де на мене чекав водій.

Дорога до його офісу зайняла трохи менше сорока хвилин, але мені здалося — значно довше. Місто за вікном машини змазувалося в сірі, золотаві й скляні плями. Люди кудись поспішали. Хтось сміявся на зупинці. Хтось стояв із кавою. Хтось жив звичайний день.

А я їхала на зустріч із чоловіком, який за три дні мав стати моїм чоловіком лише на папері… і чомусь уже зараз вмів діяти на мене сильніше, ніж хотілося визнавати.

Бізнес-центр, де розташовувався головний офіс Демидова, здіймався над вулицею рівним темним склом. Стриманий, дорогий, без жодної зайвої деталі. Як і його власник. У холі пахло кавою, дорогим парфумом і полірувальним засобом для мармуру. Дівчина на рецепції привітно всміхнулася, назвала мій поверх і одразу ж викликала ліфт, ніби моє ім’я тут уже давно знали.

Це теж дратувало.

Ніби в його світі для мене вже давно підготували місце, а я просто запізнювалася на власну роль.

Коли двері кабінету відчинилися, перше, що я відчула, — тишу.

Не звичайну офісну тишу, розбавлену клацанням клавіатури чи гулом кондиціонера. Ні. Тут була інша. Щільна. Дорога. Та, у якій будь-який звук стає зайвим, якщо його не дозволили.

Кабінет був просторий, стриманий і майже бездоганний. Темне дерево, панорамні вікна на все місто, графітовий диван, кілька мінімалістичних картин на стінах, запах шкіри й тонкий, гіркуватий шлейф чоловічого парфуму. На столі — рівно складені папки, срібна ручка, ноутбук. Жодного безладу. Жодної випадковості.

І він.

Олександр Демидов сидів у кріслі за столом, трохи відкинувшись назад, але навіть у цій розслабленій позі було щось небезпечно зібране. На ньому був темний костюм без краватки, біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і дорогий годинник на зап’ясті. Волосся, як завжди, ідеально вкладене, ніби він не торкався його руками. Чіткі вилиці. Прямий ніс. Жорстка лінія губ. Погляд — той самий, від якого в мені щоразу щось або ламалося, або вперто випрямлялося.

Холодний. Уважний. Надто спокійний.

Він підвів очі саме в ту мить, коли я зачинила за собою двері.

І мені вистачило однієї секунди, щоб відчути: він уже помітив усе.

Пакети в моїх руках. Напружені плечі. Те, як я ледь сильніше стиснула ремінець сумки. Те, як на мить завмерла на порозі.

— Добрий день, Аліно, — промовив він рівно.

— Добрий день.

Його секретарка, що щойно щось поклала на край столу, кивнула мені й безшумно вийшла, зачиняючи двері.

Ми залишилися самі.

Я зробила кілька кроків уперед. Каблуки тихо вдарили по підлозі. Звук видався непристойно гучним.

— Ви хотіли мене бачити, — сказала я, намагаючись, щоб голос не видав внутрішнього напруження.

— Хотів.