Глава 8

Після того, як дверцята чорного автомобіля зачинилися за мною, а Настя лишилася на тротуарі з таким виглядом, ніби щойно відправила мене не на зустріч, а просто в лігво до прирученого хижака, я ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись перед собою.

Машина м’яко рушила з місця, майже безшумно ковзаючи київськими вулицями, а я, стискаючи в пальцях телефон, уперше за цей ранок дозволила собі по-справжньому видихнути.

Повітря в салоні було прохолодним. Ледь відчутно пахло дорогою шкірою, чистотою й чимось стримано чоловічим — мабуть, у цій машині навіть аромат був підібраний так само педантично, як і все інше в житті Олександра Демидова.

Я відвела погляд до вікна.

Місто миготіло за склом: кав’ярні з чергами, офісні працівники, що поспішали з паперовими стаканчиками в руках, жінки на підборах, кур’єри, таксі, літні люди на лавках біля скверів. Звичайний день. Звичайний Київ. Звичайний ранок.

І лише я, схоже, зовсім втратила зв’язок зі словом «звичайний».

Бо не кожного дня тебе везуть на зустріч із чоловіком, який учора фактично відмовив тобі, а сьогодні сухо, без вступів, повідомив, що тепер вам потрібно терміново одружитися.

І вже точно не кожного дня ти на це їдеш.

Я опустила погляд на своє відображення в темному вікні.

Настя таки змусила мене вдягнути саме ту темно-синю сукню, яку витягла з шафи першою. Вона м’яко облягала фігуру, не була надто відвертою, але й не залишала жодного шансу сприймати мене як дівчинку, яку можна повчально посадити в куток і читати нотації. Тканина спадала рівними лініями до середини литки, відкриваючи щиколотки, а тонкий пояс на талії робив силует більш зібраним, дорослим, майже суворим.

Волосся я не залишила повністю розпущеним, як зазвичай. Чомусь не захотілося.

Натомість зібрала його в низький гладкий хвіст, залишивши лише кілька тонких пасом біля обличчя — достатньо, щоб не виглядати надто офіційно, але й не настільки недбало, щоб у когось виникло бажання назвати мене легковажною. Макіяж був стриманим: тонка лінія підводки, туш, трохи рум’ян і матова помада кольору запиленого трояндового пелюстка. Сережки — маленькі, срібні, без зайвого блиску. На зап’ясті — годинник. Не для краси. Для внутрішнього відчуття контролю. Бо якщо вже я йшла на зустріч із людиною, яка звикла контролювати все, то хоча б зовні мала виглядати так, ніби контролюю себе.

А почуттів… ніяких не було.

Я повторила це подумки ще раз, майже вперто, ніби нав’язувала собі необхідну істину.

Ніяких.

Ні вчорашній його голос, низький, спокійний, холодний до дратівливості, ні той короткий момент у ресторані, коли він раптом опинився поруч, не мали для мене жодного значення. Ні те, як він без зайвих слів накинув мені на плечі свій піджак, коли ми вийшли надвір, ні те, як його пальці ледь торкнулися моєї шкіри, змусивши мене на мить завмерти, — усе це нічого не означало.

Абсолютно. Просто стрес. Просто емоції. Просто збіг обставин.

Я не з тих дівчат, які вигадують собі почуття після одного погляду.

І вже точно не з тих, хто може втратити голову через чоловіка, який складає шлюбний контракт, наче комерційну угоду про злиття двох корпорацій.

Машина плавно звернула на ширшу вулицю, де скляні фасади офісних центрів відбивали сонце так яскраво, що довелося примружитися. За кілька хвилин ми зупинилися біля сучасної будівлі з темного скла та світлого каменю. Високі автоматичні двері, лаконічна вивіска, охорона при вході, бездоганно чисті сходи, вазони з декоративними деревцями по обидва боки — усе виглядало так, ніби навіть пил тут проходив попередню перевірку на відповідність корпоративним стандартам.

Водій вийшов першим і відчинив мені дверцята.

— Дякую, — коротко кинула я, виходячи з авто.

Підбори торкнулися асфальту, і я автоматично випростала спину. Долоня сама стиснула ремінець сумочки міцніше. Усередині все ще ворушилося роздратування, змішане з дивним передчуттям. Не страхом. Ні. Скоріше тим відчуттям, коли стоїш перед дверима, за якими може початися щось таке, що змінить увесь твій звичний ритм життя.

І ти це розумієш.

Але все одно заходиш.

У холі було прохолодно й тихо. Мармурова підлога, високі стелі, стримані кольори, приглушене освітлення й тонкий запах кави, паперу та дорогих парфумів. За стійкою рецепції сиділа дівчина в ідеально випрасуваній білій блузі. Побачивши мене, вона відразу підвелася, ніби чекала саме мого приходу.

— Доброго дня. Ви пані Аліна? — чемно запитала вона.

— Так.

— Пана Демидова вже повідомлено. Вас проведуть.

Звісно.

Бо Олександр Демидов, мабуть, належав до тієї категорії чоловіків, у яких навіть секунди розписані по годинах.

За мить до мене підійшов молодий чоловік у темному костюмі й запропонував пройти за ним. Ми рушили до ліфта, і я, намагаючись не дивитися занадто уважно навколо, все ж помічала деталі: картини в абстрактному стилі на стінах, м’яке світло, яке не било в очі, людей у діловому одязі, що пересувалися коридорами швидко, але без метушні. Тут усе дихало грошима, владою і звичкою до порядку.

Ліфт безшумно підняв нас угору.

На останньому поверсі коридор був ще тихішим, ще стриманішим, ще… дорожчим. Скляні перегородки, матові двері, хромовані ручки, приглушені відтінки сірого й графітового. Ніде нічого зайвого. Жодної випадкової деталі.

Мене зупинили біля великих дверей із темного дерева.

— Будь ласка, — коротко мовив чоловік і, легко постукавши, відчинив їх переді мною.

Кабінет виявився саме таким, яким я його й уявляла.

Просторий. Надто просторий для однієї людини. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали вид на місто, яке звідси здавалося майже іграшковим. Високі стелажі з книгами, великий стіл із темного дерева, шкіряний диван, кілька стриманих картин на стінах, важкі графітові штори, що були відсунуті рівно настільки, щоб не заважати денному світлу. Усе — виважене, продумане, холодне.
І посеред цього бездоганного порядку стояв він.