Глава 7

Світло, що просочувалося крізь тонкі кремові фіранки Настиної квартири, лягало на підлогу довгими золотистими смугами. Воно повільно ковзало по старому паркету, по ніжках журнального столика, по розкиданих вчорашніх чашках з-під чаю, по зім’ятому пледу, що сповз із дивана, і чомусь саме ця побутова, затишна недосконалість робила ранок ще більш справжнім. Звичайним. Майже безпечним. Я стояла босоніж посеред вітальні, притискаючи до грудей порожню чашку, і дивилася у вікно на вузьку київську вулицю внизу. Хтось поспішав на роботу, хтось вигулював собаку, хтось тягнув за руку сонну дитину до садочка. Життя, як завжди, йшло далі.

Позаду дзенькнула тарілка.

— Якщо ти зараз розіб’єш мені ще одну чашку, я візьму з тебе моральну компенсацію у вигляді чизкейка, — буркнула Настя, стоячи біля кухонної мийки з таким серйозним виразом обличчя, ніби справді готувала офіційний позов.

Я повільно обернулася і вперше за ранок усміхнулася по-справжньому.

— Я не била твої чашки.

— Учора — ні. Але ти виглядала так, ніби була за крок від цього. І, якщо чесно, я б тобі навіть аплодувала. Але згадай минулі наші ночівлі і глянь скільки чашок у мене лишилось на поличці.

Настя стояла у моїй старій футболці, яку колись безсоромно в мене “позичила”, і коротких домашніх шортах, зібравши волосся у недбалий пучок. На її носі сиділи прозорі окуляри, які вона вдягала лише вдома, коли не хотіла морочитися з лінзами. Вона виглядала до смішного по-домашньому, але при цьому в її очах уже жевріла та сама знайома іскра — готовність до пліток, аналізу і безжального розбору мого особистого життя на молекули.

А це означало лише одне. Мене зараз чекає допит.

— Так, — вона витерла руки рушником і сперлася стегном об стільницю, схрестивши руки на грудях. — А тепер, шановна пані Аліно, починай. Повільно. Детально. З виразом. І бажано без твоїх “та нічого такого не було”, бо я тебе знаю.

Я театрально закотила очі й поставила чашку на стіл.

— Настю…

— Ні-ні. Навіть не починай. Ти вчора прийшла до мене після прогулянки така, ніби в тебе під ногами не земля, а хмари. Потім мовчала хвилин сорок, дивилася в одну точку і посміхалася сама до себе. А потім, коли я запитала, чи ти часом не вдарилась головою, ти сказала: “Він дав мені піджак”.

Вона зробила паузу, звузила очі і драматично додала:

— Аліно. Тобі двадцять, а не дванадцять. Але звучало це так, ніби він зробив тобі пропозицію на Ейфелевій вежі.

— Мені девʼятнадцять. — поправила її.

— Через місяць двадцять. Тому не виправляй мене.

Я відчула, як щоки раптом потеплішали, і це було так дратівливо по-дурному, що захотілося чимось у неї жбурнути.

— Нічого я не посміхалася.

— Боже, ще й бреше, — простогнала вона, закидаючи голову до стелі. — Все, мені потрібна кава. Дуже міцна. Бо моя подруга офіційно влипає у чоловіка з синдромом льодовика. Тіки як ви побачились, бо на зустріч ти йшла не з ним.

Я фиркнула, але не втрималася від тихого сміху.

Ми взялися прибирати квартиру повільно, без поспіху, як це буває лише у вихідні ранки після емоційно насичених вечорів. Настя мила посуд, вмикаючи на колонці якусь французьку музику, що ледь чутно лилася з полиці, а я складала пледи, витирала пил з журнального столика, машинально переставляла книжки, які й так стояли майже ідеально. Усе це було скоріше приводом не сидіти на місці, ніж реальною потребою в прибиранні.

Руки працювали самі, а думки — ні.

Вони знову і знову поверталися до нього.

До того, як він вийшов слідом за мною з ресторану. До того, як на вулиці раптово піднявся прохолодний вечірній вітер, і я, розпалена від злості та адреналіну, тільки тоді відчула, що в тонкій сукні мені холодно. До того, як він, не кажучи зайвого слова, просто зняв з себе піджак і накинув мені на плечі.

Спокійно. Природно. Ніби це було щось настільки очевидне, що не потребувало пояснень. Тканина ще довго зберігала його тепло.

І його запах.

Стриманий, дорогий, ледь вловимий — щось деревне, холодне, чоловіче. Я навіть ненавиділа себе за те, що пам’ятала це так чітко. За те, що вночі, лежачи на Настиному дивані, я раз по раз поверталася до тієї миті. До того, як його пальці на мить торкнулися мого плеча, коли він поправляв піджак. До того, як він дивився на мене — без насмішки, без зверхності, просто уважно. Надто уважно.

І це чомусь лякало сильніше за його холодність. Це я просто собі накрутила.

— Ти знову зависла, — пролунав Настин голос зовсім поруч.

Я здригнулася і побачила, що вже хвилину стою з серветкою в руці перед одним і тим самим місцем на столі.

— Я не зависла.

— Ти натираєш один кут уже так довго, що скоро побачиш там своє майбутнє.

Я кинула в неї серветкою. Вона розсміялася.

— Все, зізнавайся. Що було після ресторану?

Я опустилася на край дивана, підібгавши під себе ногу, і повільно видихнула. Відверто кажучи, мені й самій хотілося проговорити це вголос. Інакше все, що відбулося, здавалося занадто дивним, майже нереальним.

— Той чоловік виявився йолопом! Він розпускав руки. А Демидов там був і навіть можна сказати, що врятував. Ми вийшли вдвох з ресторану, — почала я тихіше. — Я ще вся тремтіла від злості… і, мабуть, від того, що сталося. А на вулиці було прохолодно. Я навіть не помітила спочатку. А потім він просто… зняв піджак і віддав мені.

Настя завмерла з кухонним рушником у руках і подивилася на мене так, ніби я щойно зачитала їй уривок з найкращого любовного роману року.

— Господи, — прошепотіла вона. — Я вже його майже люблю. Але те що ти чуть дірку в столику не протерла, не дуже радує.

— Настю!

— Що “Настю”? Це ж класика! Холодний, зарозумілий, небезпечний чоловік. Дорогий костюм. Нічний Київ. Піджак на плечі. Якщо він ще й дивився на тебе отак…

Вона показала якийсь максимально драматичний погляд, від якого я не витримала й розсміялася.

— Він не дивився “отак”.

— Дивився.

— Тебе там не було.