Глава 6

Я вискочила з ресторану так швидко, ніби за спиною палала пожежа. Скляні двері з глухим звуком зачинилися за мною, відрізаючи мене від приглушеного світла, дорогих парфумів, дзвону келихів і того задушливого відчуття приниження, яке ще кілька хвилин тому стискало мені горло з такою силою, що хотілося або закричати, або розплакатися просто там, посеред залу.

На вулиці було прохолодно.

Пізній вечір опустився на місто м’яко, але впевнено. У повітрі вже відчувалася весняна волога, асфальт після короткого дощу блищав під ліхтарями, а десь неподалік шуміла дорога — рівно, безперервно, байдуже. Київ жив своїм життям, ніби нічого не сталося. Ніби мене щойно не принизили. Ніби я знову не дозволила комусь поводитися зі мною так, ніби мої почуття — це щось дрібне, незначне, зайве.

Я різко вдихнула холодне повітря, але воно не допомогло.

Навпаки — в грудях запекло ще сильніше.
 

Очі щипало, і я знала: ще секунда, ще один глибокий вдих — і сльози зрадницьки покотяться по щоках. А цього я не могла собі дозволити. Не тут. Не біля ресторану. Не після всього.

Я зробила кілька швидких кроків уперед, стискаючи в руках маленьку сумочку так сильно, що пальці побіліли, коли раптом позаду почулися рівні, неквапливі кроки. Я навіть не обернулася одразу.

Просто відчула.

Цю дивну, незрозумілу впевненість у тому, хто саме зараз стоїть за моєю спиною.

— Аліно.

Його голос прозвучав тихо, без різкості, але я все одно завмерла.

На секунду. На одну коротку, небезпечну секунду.А потім повільно повернулася.

Олександр стояв за кілька кроків від мене, такий самий бездоганно зібраний, як і кілька хвилин тому в ресторані. Темне пальто, рівна постава, уважний погляд. У світлі ліхтаря його обличчя здавалося ще жорсткішим, ніж у приміщенні, різкішим, ніби ніч тільки сильніше підкреслювала кожну лінію. І все ж у його очах було щось, від чого я не змогла одразу відвести погляд.

Спокій. Не байдужість. Не жалість. Саме спокій.

Наче він єдиний тут не втратив контроль. І, мабуть, це дратувало мене найбільше.

— Ви що, переслідуєте мене? — кинула я різкіше, ніж хотіла.

Він ледь нахилив голову, ніби приймав мою колючість як щось цілком очікуване.

— Якби переслідував, ви б уже були в моїй машині.

— Самовпевнено.

— Реалістично.

Мене мало не пересмикнуло від цієї його беземоційності.

Я схрестила руки на грудях, хоча холод тут був лише наполовину причиною. Інша половина — бажання відгородитися. Від нього. Від його погляду. Від того дивного відчуття, яке з’явилося всередині, щойно він вийшов за мною.

— Якщо ви вийшли, щоб прочитати мені лекцію про вибір чоловіків, можете зекономити свій час, — сказала я, намагаючись звучати рівно. — Сьогодні я вже отримала достатньо принижень.

Його погляд став трохи уважнішим.

Не м’якшим — ні. Просто уважнішим.

Він кілька секунд мовчав, ніби щось зважував, а потім зробив те, чого я зовсім не очікувала.Мовчки зняв із себе піджак.Я навіть не встигла нічого сказати, як тепла важка тканина лягла мені на плечі.

Усе сталося так природно, так спокійно, ніби це був найзвичніший жест у світі. Ні пафосу, ні зайвих слів, ні демонстративної галантності. Просто… він побачив, що мені холодно. І зробив це.

Тканина ще зберігала тепло його тіла.

І запах.

Чистий, стриманий, трохи гіркуватий, з чимось деревним, дорогим, майже небезпечно чоловічим. Він огорнув мене так несподівано, що я на мить розгубилася. Настільки, що не одразу згадала, як дихати. Мої пальці мимоволі торкнулися лацканів. І це було помилкою. Бо відчуття стало занадто реальним. Занадто близьким.

— Я не просила, — тихо сказала я, хоча голос прозвучав уже не так упевнено, як хвилину тому.

— Знаю, — так само спокійно відповів він. — Але ви тремтите.

Я завмерла.

Хотіла заперечити. Хотіла відразу зняти піджак і сунути йому назад у руки. Хотіла довести, що мені не потрібна його допомога, його турбота, його присутність.

Але не зробила нічого з цього.

Бо він мав рацію. Я справді тремтіла. І не лише від холоду.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Не ніякова. Не порожня. Така, в якій надто добре чути власне серце. Така, в якій навіть шум міста ніби відходить кудись убік, залишаючи лише м’яке мерехтіння ліхтарів, запах дощу, тепло чужого піджака на плечах… і чоловіка навпроти, який дивився на мене так, ніби бачив трохи більше, ніж мені хотілося б.

Я першою відвела погляд.

— Ви завжди так робите? — запитала тихіше, дивлячись кудись повз нього, на мокрий тротуар. — З’являєтеся в найгірший момент і поводитесь так, ніби все під контролем?

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Це навіть не можна було назвати усмішкою. Швидше тінню усмішки. Чимось таким, що з’явилося і зникло настільки швидко, що я могла б подумати, ніби мені здалося.

— Ні, — відповів він. — Лише коли бачу, що хтось збирається зробити дурницю.

— Яку саме? Влаштувати скандал?

— Повернутися до нього.

Я різко підняла очі. Його обличчя залишалося спокійним, але в голосі було щось тверде. Щось остаточне. І чомусь це боляче зачепило.

— Ви взагалі мене не знаєте, — видихнула я.

— Достатньо, щоб зрозуміти: ви з тих, хто може вибачити навіть те, що не варто було терпіти.

Я хотіла одразу заперечити.

Хотіла сказати, що він нічого не розуміє. Що не має права говорити так, ніби бачить мене наскрізь. Що одна випадкова зустріч не дає йому жодних підстав робити висновки.

Але слова застрягли в горлі.

Тому що в найгіршому з можливих варіантів… він потрапив у саму точку.

Я стиснула губи.

— Це вже не ваша справа.

— Так, — спокійно погодився він. — Але ви все одно мене слухаєте.

Це прозвучало не як насмішка. І не як перемога. Просто як факт.
І саме тому мені захотілося або вдарити його, або… ще хвилину постояти поруч.

Я відчула, як у грудях знову підіймається знайома хвиля роздратування. І ще чогось. Чогось дивного, гострого, не до кінця зрозумілого. Ніби він своєю холодною впевненістю навмисно розхитував у мені щось таке, чого я сама не вміла назвати.