Глава 5

Ранкове сонце, ніжне та лагідне, прослизнуло крізь напівпрозорі фіранки вікна Настіної затишної квартири, розташованої на одній із тихих вуличок київського Подолу. Його тепле проміння несміливо торкнулося мого обличчя, повільно витягуючи мене з полону сну. Я відчула приємне тепло на щоках, немов ласкавий поцілунок, і неохоче розплющила очі. Мить знадобилася, щоб зорієнтуватися у просторі та часі, згадати події вчорашнього вечора: дивний електронний лист від загадкового Олександра, його абсурдні умови, хвилю обурення, розлиту у повітрі балкону разом із ароматом квітучої липи та випитим рожевим вином.
Повернувши голову на подушці, я побачила Настю. Вона вже не спала і спостерігала за мною з сусіднього дивана, її карі очі випромінювали співчуття, змішане з легкою тривогою. Її темно-русяве волосся було розкидане по подушці, а на обличчі ще виднівся слід сонливості.
— Доброго ранку, сонько, — промовила вона тихо, її голос звучав трохи хрипко після вчорашньої розмови. На її губах ледь помітно майнула співчутлива усмішка. — Як ти? Голова не розколюється?
Я обережно підвелася, відчуваючи легкий, але наполегливий біль у скронях – відгомін вчорашнього емоційного вечора.
— Та нічого, — пробурмотіла я, потерши потилицю. — Могло бути й гірше. Але цей… цей його контракт… він просто не виходить у мене з голови.
Мій погляд мимоволі ковзнув до журнального столика, де лежав розкритий ноутбук Насті. На екрані все ще світилося вікно моєї електронної пошти, а в списку повідомлень вперто виділявся лист від Олександра з прикріпленим файлом "Угода про співпрацю". Сама ця назва тепер викликала у мене лише гірку посмішку.
— Я всю ніч крутилася, думала про це, — зізналася Настя, сідаючи на дивані та підтягуючи коліна до грудей. Її погляд був серйозним. — І знаєш, що я тобі скажу, Аліно? Забудь про нього. Видали цей лист. Це просто маячня якась. Він що, цар і бог, щоб вирішувати, як тобі жити, що носити і в кого закохуватися?
Її слова були як бальзам на душу, віддзеркалюючи мої власні сумніви та обурення. Але водночас десь глибоко всередині засіла маленька, але вперта думка про можливу вигоду, про фінансову стабільність, яку могла б принести ця дивна "співпраця", хоч конкретної суми в електронному листі і не було, але про це він говорив.
— Ти маєш рацію, звісно, маєш, — зітхнула я, відчуваючи внутрішню боротьбу. — Але… а якщо він дійсно серйозний? Він же згадував про якийсь скандал, про необхідність захистити свою репутацію. Можливо, за цими дивними умовами криється щось більше, ніж просто бажання контролювати мене.
— Ну і що? Це його особисті проблеми, не твої, — безапеляційно заявила Настя, її брови насупилися. — Ти не зобов'язана ставати частиною його божевільних планів. Ти розумна, красива, незалежна жінка. Не дозволяй якомусь там типу диктувати тобі умови.
Її підтримка була для мене безцінною, але я все одно відчувала, що не можу просто так відкинути цю можливість, не спробувавши розібратися до кінця.
Раптово мене осінила імпульсивна ідея. Відчайдушна, але в той же час якась звільняюча.
— Настю, а поїхали в "Ocean Plaza"? — несподівано запропонувала я, підхоплюючись на ноги. — Мені терміново потрібна нова сукня.
Настя здивовано округлила очі.
— Сукня? З чого б це раптом? У тебе ж повно суконь.
— Просто так, — ухильно відповіла я, відчуваючи раптовий порив змінити обстановку, відволіктися від гнітючих думок. — Хочу себе порадувати. І ти мені заодно порадиш щось особливе.
Настя, хоч і з деяким здивуванням, але підтримала мою ідею. Вона завжди була готова до спонтанних пригод.
У величезному торгово-розважальному центрі вирувало життя. Гомін голосів, яскраве світло вітрин, різноманітні аромати парфумів та кави – все це на мить відволікло мене від нав'язливих думок про дивний контракт. Ми бродили між рядами вішалок, розглядаючи різноманітні фасони, кольори та тканини.
Настя з ентузіазмом пропонувала мені то елегантні вечірні сукні з блискучими паєтками, то легкі літні сарафани з квітковими принтами. Я машинально приміряла кілька варіантів, але нічого не викликало справжнього захоплення. Аж ось мій погляд зупинився на лаконічній темно-синій сукні-футлярі з м'якої, приємної на дотик тканини. Простий, але вишуканий крій ідеально підкреслював мою фігуру, а глибокий, насичений колір вигідно відтінював колір моїх очей.
— Оце так! — вигукнула Настя, коли я вийшла з примірочної. Її очі сяяли схваленням. — Ти виглядаєш просто приголомшливо! Елегантно, стильно… Саме те, що тобі потрібно!
Я подивилася на своє відображення у великому дзеркалі. Сукня дійсно мені пасувала. Вона додавала мені впевненості, якої мені так не вистачало останнім часом. До сукні ми підібрали витончені чорні туфлі-човники на середньому каблуці, які візуально подовжували ноги та додавали образу завершеності. У відділі аксесуарів Настя порадила мені невелику сріблясту сумочку-клатч на тонкому ланцюжку.
Задоволені покупкою, ми зайшли в затишну кав'ярню на третьому поверсі торгового центру, щоб випити ароматної кави та поділитися враженнями. Саме там, сидячи за столиком біля великого вікна з видом на гамірний торговий зал, мені спала на думку та сама відчайдушна ідея. Я дістала телефон і зареєструвалася на одному з популярних сайтів знайомств. Заповнила профіль, додала кілька своїх вдалих фотографій з фотосесії, на якій була нещодавно та з надією стала чекати.
Вже надвечір мені написав чоловік, чий профіль здавався досить респектабельним. Його звали Андрій, він писав грамотно, без типових помилок, і запросив мене на вечерю в ресторан "Sanpaolo", відомий своєю вишуканою італійською кухнею та елегантною атмосферою, розташований у самому центрі Києва. Не знаю, що на мене найшло, але я погодилася. Можливо, це було бажання відволіктися від нав'язливих думок про Олександра, можливо – несвідома спроба знайти щось абсолютно протилежне його холодній стриманості.
Я одягла ту саму сукню, що й купила сьогодні, підбори, сумка. Зачіску я вирішила залишити простою: вирівняла волосся праскою, щоб воно спадало рівними, блискучими пасмами на плечі. Легкий макіяж з акцентом на очі довершив мій образ.
У призначений час я, відчуваючи легке хвилювання, стояла біля входу до розкішного ресторану. Мене зустрів Андрій – високий чоловік років тридцяти, елегантно одягнений у темно-коричневий костюм-трійку, білу сорочку та шовкову краватку в тон костюму. Його темне волосся було акуратно зачесане, а на обличчі виднілася ввічлива усмішка. Він подав мені руку, і його дотик здався цілком пристойним.
Вечір розпочався досить приємно. Нас провели до затишного столика біля вікна з видом на вечірнє місто. Ми замовили по келиху білого вина та легкі закуски. Андрій виявився досить ерудованим співрозмовником. Ми говорили про мистецтво, обговорювали нещодавно прочитані книги, ділилися враженнями від подорожей. Він справляв враження успішної та інтелігентної людини.
Але після другої склянки вина в його поведінці почали з'являтися тривожні нотки. Його компліменти ставали все більш наполегливими та особистими, межуючи з неприкритою лестощами. Він почав занадто часто торкатися моєї руки, його погляд ставав все більш уважним і, як мені здавалося, оцінюючим.
Я відчула, як мене починає охоплювати неприємне відчуття дискомфорту. Я намагалася тактовно відсторонитися, переводила розмову на інші теми, але Андрій, здавалося, не помічав моїх натяків. Його розповіді ставали все більш самозакоханими, а жарти – двозначними. Коли він наважився покласти свою руку мені на коліно під столом, моє терпіння остаточно вичерпалося.
— Вибачте, Андрію, але мені здається, що наш вечір добігає кінця, — твердо сказала я, відсуваючи свій стілець і підводячись.
Андрій здивовано підняв брови.
— Ти куди це зібралася? Ми ж тільки почали. Я ж тебе запросив, пригощаю.
Він спробував мене зупинити, схопивши за руку. Його обличчя раптом стало неприємним, у ньому зникла ввічлива маска.
Саме в цей некомфортний момент біля нашого столика немов з нізвідки з'явилася висока, знайома постать. Холодне, стримане обличчя Олександра дивилося на Андрія з незворушною, майже крижаною владністю. Його темні очі уважно вивчали ситуацію. На ньому був темно-сірий елегантний костюм, біла сорочка і строга краватка. Він виглядав так, ніби випадково зайшов у ресторан, але його присутність миттєво змінила атмосферу.
— Виникли якісь проблеми? — його спокійний, глибокий голос прозвучав у напівтемряві ресторану як тихе, але вагоме попередження.
Андрій, явно збентежений несподіваною появою цього незнайомого, але такого владного чоловіка, розгублено відпустив мою руку.
— Н-ні, все гаразд, — пробурмотів він, кліпаючи очима і намагаючись знову натягнути на обличчя ввічливу усмішку, яка тепер виглядала жалюгідно. — Просто прощалися.
— Аліно, ходімо, — сказав Олександр, простягаючи мені руку. Його погляд, холодний і пронизливий, на мить зупинився на моєму обличчі.
Відчуваючи несподіване полегшення та якусь дивну вдячність, я без вагань схопилася за його руку. Його дотик був прохолодним, але водночас здавався напрочуд надійним. Ми швидко відійшли від нашого столика, залишивши розгубленого та збентеженого Андрія позаду.
— Звідки ви тут взялися? – здивовано прошепотіла я, коли ми зупинилися у більш тихому куточку ресторану, біля виходу.
— У мене була ділова зустріч тут, на другому поверсі, — коротко відповів Олександр, його погляд все ще був спрямований у бік нашого столика, де Андрій розгублено поправляв краватку.
Раптом мене захлеснула хвиля гніву. Цей самовпевнений тип зіпсував мені вечір, змусив почуватися некомфортно і навіть налякав своєю нав'язливістю. Я вирішила, що не залишу це просто так.
Не сказавши ні слова Олександру, я різко розвернулася і рішучим кроком попрямувала назад до нашого столика. Андрій саме наливав собі чергову порцію вже червоного вина з пляшки. Перш ніж він встиг отямитися і зрозуміти, що відбувається, я схопила цю саму пляшку і, не вагаючись, вилила її вміст йому прямо на голову.
Темно-червоне вино потекло по його акуратно зачесаному волоссю, стікало по обличчю, забруднивши білу сорочку та дорогий костюм. Обурені вигуки інших відвідувачів ресторану змішалися з моїм глухим, майже садистським задоволенням.
Розвернувшись, я спокійним кроком підійшла до Олександра, який спостерігав за цією несподіваною виставою з ледь помітною, майже ледь вловимою посмішкою в куточках губ. Його  очі виблискували незрозумілим вогнем.
— Ходімо звідси, — сказала я, беручи його під руку. Моя рука трохи тремтіла від пережитого стресу та адреналіну. — Думаю, на сьогодні пригод достатньо.
Олександр мовчки кивнув, і ми разом вийшли з розкішного ресторану "Sanpaolo". Київське вечірнє повітря здавалося напрочуд свіжим і п'янким після задушливої атмосфери ресторану. Я відчувала, як напруга поступово покидає моє тіло, залишаючи місце дивному поєднанню полегшення та несподіваної вдячності до цієї холодної, загадкової людини, яка несподівано стала моїм рятівником у цій незручній ситуації.