Глава 3

Годинник на стіні вітальні Насті вперто відміряв плин часу, кожна його секунда здавалася мені нескінченною. Стрілки, немов зачаровані, повільно наближалися до заповітної цифри дев'ять, а я, немов пташка в клітці, нервово переминалася з ноги на ногу на краю м'якого дивана, обтягнутого затишним світло-бежевим велюром. Тонка вовняна ковдра, якою Настя так дбайливо вкрила мене вночі, вже давно втратила своє зігріваюче призначення, але мої пальці продовжували машинально перебирати її м'який край, шукаючи хоч якогось заспокоєння у цій тривожній миті очікування.
Ранкове сонце, просочуючись крізь легкі, майже прозорі тюлеві фіранки на великому вікні, розливало по кімнаті м'яке, золотисте світло. Його лагідні промені несміливо торкалися пишного листя кімнатних рослин у глиняних горщиках, розставлених на широкому підвіконні, висвітлюючи кожну порошинку, що ледь помітно коливалася в повітрі. На невеличкому журнальному столику переді мною самотньо стояла недопита чашка кави, чий насичений аромат, ще зовсім недавно такий привабливий і заспокійливий, зараз здавався майже нав'язливим, викликаючи ледь відчутний дискомфорт у моєму схвильованому шлунку.
Настя, немов досвідчений психолог, тонко відчувала кожну зміну мого настрою. Вона час від часу кидала на мене співчутливі, підбадьорливі погляди зі свого улюбленого плетеного крісла-гойдалки, яке зазвичай ставало її затишним притулком у ранкові години за чашкою кави та свіжими новинами на планшеті. Сьогодні ж її увага була цілковито прикута до моєї напруженої постаті. Вона намагалася розрядити атмосферу легкими, невимушеними розмовами про абсолютно сторонні речі, немов дбайлива мати, що намагається відволікти заплакану дитину яскравою іграшкою. Її спокійний, мелодійний голос розповідав про нову експозицію рідкісних орхідей у ботанічному саду, про кумедний випадок із вередливим клієнтом, який ніяк не міг визначитися з кольором букету, про рецепт незвичайного сніданку з авокадо та лососем, який вона нещодавно знайшла на якомусь кулінарному сайті. Але всі її старання, здавалося, розбивалися об невидиму стіну мого внутрішнього напруження. Кожне її слово долітало до моєї свідомості ніби крізь товсту вату, не знаходячи жодного щирого відгуку в полоні тривожних думок.
Я знову кинула погляд на годинник. До дев'ятої залишалося всього кілька хвилин, але кожна з них тягнулася нестерпно довго, немов густа патока. Раптом Настя відірвала погляд від екрану свого планшета й підійшла до вікна, обережно відсунувши край легкої фіранки. Її обличчя стало більш зосередженим, а погляд – уважним.
— Аліно, здається, він приїхав, — тихо промовила вона, не відриваючи очей від вулиці. — Чорна машина, така… знаєш, представницького класу. І… він стоїть біля неї.
Моє серце, здавалося, на мить зупинилося, а потім знову забилося з шаленою швидкістю. Нервове тремтіння, що до цього часу ледь вщухло, з новою, нестримною силою пронизало кожну клітинку мого тіла.
— Який він? — ледь чутно прошепотіла я, відчуваючи, як раптово пересохло в горлі, немов я щойно пробігла довгий крос.
Настя відірвала погляд від вікна й повільно повернулася до мене. На її обличчі відбивалися розгубленість і водночас непідробна цікавість.
— Ну… високий. Дуже високий, — задумливо протягнула вона, ніби підбираючи влучні слова. — І… підкачений, це точно. Такий… кремезний, відчувається сила. У темно-синьому костюмі, до речі, дуже елегантному. Виглядає… солідно. І чекає біля машини. Навіть не дзвонив.
Моє серце закалатало ще швидше, немов зляканий птах, що б'ється в клітці. Підкачений. Кремезний. У темно-синьому костюмі. Чоловік, який не потребує зайвих формальностей, навіть банального дзвінка в домофон. Він просто стоїть і чекає. У цій стриманій поведінці відчувалася якась владна впевненість, яка одночасно лякала й викликала дивну цікавість.
Саме в цей момент я згадала про білу сукню в дрібну блакитну квіточку, яку вчора ввечері позичила у Насті. Легка, літня, вона здавалася мені символом якоїсь нової, невідомої сторінки мого життя. Зараз, у цій напруженій ситуації, мені здається, вона взагалі не підходить. Можливо, треба було одягти щось вишуканіше?
Настя підійшла до мене, обережно взяла мої холодні, знервовані руки у свої теплі, заспокійливі долоні.
— Слухай, Аліно, все буде добре, — сказала вона, дивлячись мені прямо в очі своїми добрими, співчутливими очима. — Ти сильна. Ти розумна. Ти впораєшся з усім. Просто скажи йому все, як є. Будь чесною.
Я глибоко вдихнула прохолодне ранкове повітря, намагаючись зібрати воєдино залишки своєї рішучості.
— Добре, — промовила я, відчуваючи, як усередині мене, попри хвилювання, народжується впертість і непереборне бажання довести свою правоту. — Я піду.
Я підвелася з дивана, відчуваючи легке запаморочення від нервової напруги. Настя провела мене до дверей, її рука ледь помітно стиснула моє плече на підтримку.
— Удачі, — прошепотіла вона, стиснувши мою руку на прощання.
Я вийшла в прохолодний коридор і повільно попрямувала до вхідних дверей. Зробила ще один глибокий вдих, намагаючись заспокоїти шалене биття серця, і обережно відчинила двері.
На сходовому майданчику панувала тиша. Я спустилася сходами, відчуваючи, як кожен мій крок віддається гулким стуком у вухах. Крізь скляні двері під'їзду я побачила чорний елегантний автомобіль, що нерухомо стояв біля тротуару. Біля нього, обпершись спиною на переднє крило, стояв чоловік.
Високий, широкоплечий, його атлетична фігура бездоганно облягалася темно-синім костюмом, який підкреслював кожен вигин його м'язів. Його постава випромінювала не лише фізичну силу, але й якусь внутрішню, стриману владу. Руки, схрещені на широких грудях, здавалися міцними й сильними. Він не дивився у мій бік, його погляд був спокійно спрямований на протилежний бік вулиці, немов він терпляче чекав на щось або когось.
Підійшовши ближче, я змогла роздивитися його обличчя. Різкі, вольові риси, чітко окреслені вилиці, прямий, майже аристократичний ніс. Темне, густе волосся було акуратно зачесане назад, відкриваючи високе, інтелектуальне чоло. Він був саме таким, яким я його собі уявляла за його холодним, стриманим голосом, але в реальності його присутність відчувалася ще сильнішою, майже магнетичною, притягуючи погляд і водночас викликаючи ледь помітне почуття непевності.
Нарешті він перевів на мене свій погляд. Його очі – глибокі, крижано-сірі – дивилися уважно, оцінююче, не виказуючи жодної емоції. Його погляд був таким інтенсивним, що на мить я відчула себе ніби під пильною увагою досвідченого слідчого.
На мить між нами запала тиша. Лише легкий ранковий вітерець шелестів зеленим листям дерев, створюючи ледь чутний, заспокійливий шум.
— Аліна? — його голос був низьким, глибоким, з ледь відчутною хрипотою, таким знайомим і водночас абсолютно незнайомим.
— Олександр? — відповіла я, намагаючись приховати ледь помітне тремтіння у своєму голосі, що зрадницьки мене видавало.
Він ледь помітно кивнув у знак вітання.
— Готові?
Я кивнула, хоча всередині мене все ще вирувала тривога, змішана з дивною цікавістю. Я зробила свій вибір, і тепер мені залишалося лише йти до кінця, не озираючись назад.
— Тоді поїхали, — сказав він, відчиняючи задні дверцята автомобіля. Його рух був плавним і впевненим.
Я обернулася на мить до вікна під'їзду, де ледь помітно виднілася стривожена постать Насті у світлій піжамі. Вона підняла руку у підбадьорливому, але водночас схвильованому жесті.
Я обережно сіла в салон розкішного автомобіля. М'які шкіряні сидіння були прохолодними на дотик і пахли дорогою оббивкою. Олександр обійшов машину й сів за кермо. Двигун завівся тихо й потужно, наповнюючи салон ледь чутним гулом.
Ще мить, і ми плавно рушили з місця, залишаючи позаду тиху вулицю Печерська, затишну квартиру Насті, мій тимчасовий притулок. Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як швидко пропливають повз ранкові київські пейзажі, розмиті ранковим серпанком. Поруч зі мною сидів незнайомий чоловік у темно-синьому костюмі, мій несподіваний рятівник і водночас – невідомість, що чекає мене попереду. 
Нарешті Олександр порушив мовчання. Його голос, як і вчора вночі, був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася якась ледь вловима нотка ділової серйозності.
— Куди ви хотіли б поїхати? — запитав він, не відриваючи погляду від дороги.
Його питання застало мене зненацька. Я зовсім не замислювалася про пункт призначення. Моєю єдиною метою була зустріч, оцінка ситуації, розуміння того, наскільки серйозні його наміри.
— Я… я не знаю, — зізналася я, відчуваючи, як мої щоки знову починають червоніти. — Напевно, в якесь тихе місце, де ми могли б поговорити.
Він кивнув, не виказуючи жодної емоції.
— Добре. Є одне кафе неподалік. Думаю, там буде достатньо спокійно.
І знову запала тиша. Я дивилася у вікно, намагаючись зібрати свої думки докупи, сформулювати те, що я хотіла йому сказати. Мені потрібно було пояснити всю абсурдність моєї пропозиції, але водночас переконати його в серйозності моїх намірів. Мені потрібно було зрозуміти його власні мотиви, розгадати ту таємницю, що стояла за його згодою на цю незвичайну зустріч.
Через кілька хвилин автомобіль звернув з широкого проспекту на тиху вуличку, обсаджену старими каштанами. Ми зупинилися біля невеликої будівлі з вивіскою "Ароматна кава". Зовні кафе виглядало затишним і привітним: ковані ліхтарі біля входу, невеликі столики на літній терасі, прикрашені квітами в горщиках.
Олександр вийшов з машини й обійшов її, щоб відчинити мені дверцята. Його рухи були чіткими й елегантними.
— Прошу, — сказав він, простягаючи мені руку.
Я обережно взяла його руку. Його долоня була теплою і міцною. Вийшовши з машини, я відчула легкий ранковий вітерець, що грайливо скуйовдив моє волосся.
Ми зайшли всередину кафе. Невеликий зал був майже порожнім. Кілька відвідувачів неквапливо пили каву, гортаючи ранкові газети. В повітрі витав приємний аромат свіжозвареної кави та свіжої випічки.
Олександр провів мене до столика біля великого вікна, з якого відкривався вид на тиху вуличку. Ми сіли один навпроти одного. Офіціант підійшов майже миттєво й прийняв наше замовлення: дві кави.
Знову запала тиша, але цього разу вона не здавалася такою напруженою, як у машині. Ми роздивлялися один одного, намагаючись прочитати щось у погляді співрозмовника. Його крижано-сірі очі уважно вивчали моє обличчя, немов скануючи кожну мою емоцію. Я ж, у свою чергу, намагалася розгледіти хоч якусь емоцію у його непроникному погляді, але безуспішно. Він був немов витесаний зі сталі – холодний, стриманий, незворушний.
Першою порушила мовчання я.
— Дякую, що погодилися зустрітися, Олександре, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога впевненіше.
— Ви зробили досить… незвичайну пропозицію, Аліно, — відповів він, нарешті відірвавши від мене погляд і дивлячись на офіціанта, який приніс нашу каву. — Я вважаю, що в таких випадках особиста зустріч є необхідною.
Офіціант поставив перед нами чашки з ароматним напоєм і безшумно відійшов. Олександр зробив невеликий ковток кави, перш ніж знову звернутися до мене.
— Отже, розкажіть мені докладніше про вашу… складну ситуацію. І про те, як саме, на вашу думку, я можу вам допомогти.
Я глибоко вдихнула, зібралася з думками й почала розповідати. Про свого владного батька, про його жорстокість і вперте небажання розуміти мої мрії, про той нищівний удар, який він завдав мені вчора ввечері. Я розповіла про свою образу, про свій гнів і про ту шалену рішучість, що раптово охопила мене. І, нарешті, я знову озвучила свою абсурдну, майже фантастичну ідею про фіктивний шлюб, як єдиний спосіб довести батькові свою незалежність і змусити його пошкодувати про свій вчинок.
Говорила я емоційно, часом плутано, але намагалася передати всю глибину свого відчаю та рішучості. Олександр слухав мене уважно, не перебиваючи, лише час від часу роблячи невеликі ковтки кави. Його непроникний погляд, здавалося, не виражав жодних емоцій, але я відчувала, що він уважно аналізує кожне моє слово.
Коли я нарешті закінчила свою розповідь, в кафе запала тиша. Олександр кілька секунд мовчав, задумливо дивлячись на свою чашку з кавою. Потім підняв на мене свої крижано-сірі очі.
— Скільки років вам? —  питає. 
— Дев'ятнадцять. А вам?
— Мені 25. І мені, здається, ми з вами не зможемо співпрацювати. 
— Чому? Це через наш вік? 
— Послухайте, ви хочете цей шлюб, щоб довести батьку не зрозуміло що. У вас забрали ноутбук і це трагедія. Зараз ви на це налаштовані, завтра ви помиритеся з батьком і все. Це маячня, а не ситуація. Ваша поведінка, як у дитини, яка не отримала бажану іграшку. Тому, не слід витрачати наш час. 
Я впала в ступор. Поведінка як у дитини? Та це…
Чоловік дістав зі свого гаманця декілька купюр, встав зі столу і пішов на вихід. 
Я відчула, як мої щоки спалахнули від образи. "Поведінка як у дитини?" Та він... хто він такий, щоб так судити мене? Він навіть не уявляє, що мені довелося пережити!
— Зачекайте! — вигукнула я, підхоплюючись зі стільця. Мій голос пролунав у затишній кав'ярні дещо голосніше, ніж я хотіла, і кілька відвідувачів обернулися, щоб подивитися на нас. Олександр зупинився біля виходу, але не обернувся.
Я швидко підійшла до нього.
— Ви не маєте права так зі мною розмовляти! — мій голос тремтів від гніву. — Ви не знаєте мого батька! Ви не знаєте, як він мене контролює! Цей "телефон", як ви зневажливо висловилися, — це лише верхівка айсберга! Він вирішує, з ким мені дружити, куди вступати вчитися, що мені одягати! Він душить мене своєю владою! І цей фіктивний шлюб — це єдиний спосіб вирватися з-під його опіки, довести йому, що я не його власність!
Я важко дихала, намагаючись впоратися з емоціями, що захлеснули мене. Сльози стояли в очах, але я вперто не дозволяла їм котитися.
Олександр нарешті обернувся. Його крижано-сірі очі, здавалося, трохи пом'якшали, але в них все ще не було й тіні співчуття.
— Дев'ятнадцять років, Аліно, — сказав він спокійно. — У цьому віці здається, що будь-яка проблема — це кінець світу. Але повірте мені, це не так. Втеча — це не вихід. Фіктивний шлюб — це не рішення, це лише нова проблема.
— А що мені робити? — відчайдушно запитала я. — Невже я повинна все життя терпіти його тиранію? Невже я повинна відмовитися від своїх мрій лише тому, що він так вирішив?
Олександр зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Послухайте, я розумію, що ви зараз відчуваєте. Але ваш план... він занадто ризикований і нереалістичний. Ви думали про наслідки? Що буде, коли ваш батько дізнається правду? А повірте мені, він дізнається. І що тоді? Ви зруйнуєте не лише своє життя, а й моє.
— Але ж ви нічим не ризикуєте! — наполягала я. — Це буде лише формальність! Ми укладемо шлюб, а через деякий час тихо розлучимося. Ніхто нічого не дізнається!
— Ви справді так думаєте? — він скептично підняв брову. — У світі немає нічого таємного, особливо в таких справах. І навіть якщо нам вдасться зберегти це в секреті, ви справді вважаєте, що це вирішить вашу проблему з батьком? Ні, Аліно, це лише відтермінує її.
Він знову подивився на годинник.
— Добре, Аліно. Я згоден, — сказав Олександр, але його голос звучав вже не так категорично, як раніше. У його крижаних очах з'явилася ледь помітна тінь задуми. — Але я все ж таки вважаю, що ви повинні добре обміркувати своє рішення. Фіктивний шлюб – це серйозний крок, який може мати непередбачувані наслідки.
— Я розумію, — відповіла я, хоча всередині мене все ще вирувала суміш хвилювання та рішучості. — Але я не бачу іншого виходу. Мій батько… він не слухатиме мене інакше. Він вважає, що краще знає, що мені потрібно.
— Можливо, він просто любить вас і хоче вам добра, але ви не розумієте його методів? — обережно запитав Олександр, і в його голосі прозвучала нотка сумніву.
Я на мить завагалася. Слова Насті про доброго батька, який просто хоче мені кращого, знову промайнули в моїй голові. А що, якщо він правий? Що, якщо я справді сліпа у своїй образі?
— Я… я не знаю, — зізналася я, опустивши очі. — Можливо. Але його "добро" душить мене. Я хочу мати право на власні помилки, на власний вибір.
Олександр мовчав, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.
— У будь-якому випадку, — продовжила я, знову піднімаючи голову, — я прийняла рішення. І я готова йти до кінця.
Він кивнув, його погляд став більш рішучим.
— Добре. Тоді скажіть мені, що саме ви від мене очікуєте? Яка моя роль у цьому плані?
Я глибоко вдихнула, збираючись з духом.
— Я хочу, щоб ви зіграли роль мого чоловіка, Олександре. Переконливо зіграли. Щоб мій батько повірив, що я вийшла заміж і що я щаслива. Щоб він нарешті відчепився від мене. На певний час. Доки я не стану достатньо сильною, щоб протистояти йому самостійно.
Олександр знову замислився.
— І що ви запропонуєте мені взамін за мою участь у цій… виставі? — запитав він, піднявши на мене свої крижано-сірі очі. У його погляді не було користі, лише ділова зацікавленість.
Я трохи розгубилася. Про це я ще не думала.
— Я… я не знаю. Вам же й так від цього є вигода. — прошепотіла я. — Що ви хочете?
Олександр усміхнувся, але в його усмішці не було тепла.
— Поки що нічого, Аліно. Мені просто цікаво, наскільки далеко ви готові зайти у своїй боротьбі за незалежність. І чи справді ви розумієте всю відповідальність цього кроку. Але якщо ми все ж таки вирішимо "співпрацювати", нам потрібно буде обговорити всі деталі. Умови нашої "угоди". Щоб обидві сторони чітко розуміли свої обов'язки та наслідки.
Я кивнула, відчуваючи, як серйозність ситуації починає доходити до мене в повній мірі. Це вже не просто емоційний порив. Це реальна угода з незнайомою людиною, яка може змінити все моє життя.
— Я готова, — твердо сказала я. — Розкажіть мені про ваші умови.
— В мене зараз немає на це часу. Я вам надішлю ввечері повідомлення з прикладом контракту, який зробить мій юрист. Якщо виникнуть питання, то обговоримо.
—Добре, я вас почула.