Глава 2

Таксі мчало нічними вулицями Києва, розсікаючи густе повітря, настояне на терпкому запаху щойно розквітлих лип, який змішувався з вологим, землистим ароматом асфальту після денної спеки. Ліхтарі за вікном зливалися в розмиті жовті смуги, їхнє примарне світло відбивалося тремтливими зайчиками у моїх заплаканих очах, що болісно пекли від непролитих сліз. Я машинально стежила за цим хаотичним мерехтінням, відчайдушно намагаючись хоч якось вгамувати нервове тремтіння, що пронизувало кожну клітинку мого тіла. Здавалося, мої нерви натягнулися до межі, як струни старої, розладнаної гітари, готової ось-ось обірватися. У голові безперервно, мов заїжджена платівка, крутилися обривки болючих розмов, гнівні, сповнені розчарування батькові слова, спокійний, розважливий голос Насті, що намагався донестися крізь телефонну лінію, здаючись таким далеким і нереальним… І ім’я. Олександр Демидов. Це ім’я звучало в моїй свідомості вагомо, солідно, навіть з відтінком чогось невідомого, потенційно загрозливого.

Водій мовчав, відчуваючи мою напругу, яка, здавалося, випромінювалася в салоні автомобіля густими хвилями. Лише зрідка, кидаючи на мене співчутливі погляди через дзеркало заднього виду, він тихо зітхав, демонструючи своє розуміння без зайвих слів. Я була вдячна йому за цю мовчазну підтримку. Зараз мені абсолютно не хотілося ні з ким вступати в розмови, пояснювати причини свого стану, виправдовуватися за свої емоції. Бо колись я вже потрапляла до водія який тільки і робив, що розпитував які плбант на сьогодні, чи я їла і чи вмію співати. Єдиним моїм бажанням було, щоб ця довга, безкінечна ніч нарешті минула, а разом з нею зник би й цей жахливий, нищівний день, що перевернув моє життя догори дном.

Настя, моя вірна подруга ще зі студентських років, жила неподалік від самого серця Києва, у затишній, обжитій квартирі на престижному Печерську, де панувала особлива атмосфера спокою та респектабельності. Під’їзд її будинку зустрів мене теплим ароматом свіжозвареної кави, який дивним чином переплітався зі солодкуватим запахом домашньої випічки, можливо, свіжого яблучного пирога. Старенький ліфт, зі своїм звичним скрипом і ледь відчутною вібрацією, повільно піднявся на п’ятий поверх, і за мить переді мною гостинно відчинилися двері її затишної, завжди відкритої оселі, де мене завжди чекало тепло та розуміння.

Настя зустріла мене на порозі, одягнена у простору, м’яку піжаму пастельного кольору, її обличчя виражало глибоке занепокоєння, а в добрих, співчутливих очах читалася щира тривога за мене. Вона обійняла мене міцно, по-дружньому, і довго тримала в своїх обіймах, не вимовляючи жодного слова, просто даючи відчути свою близькість і безмовну підтримку. І це було саме те, чого моя зранена душа зараз відчайдушно потребувала. Мовчазна, безумовна підтримка справжньої, близької людини, яка розуміє мій біль без зайвих запитань.

— Ходи, я тобі постіль вже приготувала, — тихо, лагідно промовила вона, ніжно взявши мою холодну, тремтячу руку й ведучи мене в невелику, але затишну кімнату з великим вікном, крізь яке у нічній темряві мерехтіли вогні нічного Києва. На широкому підвіконні спокійно догорала маленька ароматична свічка у скляному підсвічнику, наповнюючи кімнату ніжним, ледь вловимим ароматом лаванди, який завжди асоціювався у мене зі спокоєм та безтурботністю. На широкому ліжку, застеленому м’якою, приємною на дотик ковдрою, чекала свіжа, випрасувана постільна білизна, що пахла чистотою та домашнім затишком.

— Дякую, Настю, — прошепотіла я ледь чутно, відчуваючи, як нова хвиля гірких сліз несподівано підступає до горла, стискаючи його болючим спазмом.

— Тихо, тихо, все буде добре, — заспокоїла вона, ніжно погладжуючи мене по плечу, її дотик був теплим і підтримуючим. — Зараз випий гарячого чаю, заспокойся, зігрійся, а завтра вже сядемо разом і обов’язково щось придумаємо, знайдемо якийсь вихід із цієї складної, здавалося б, безвихідної ситуації.

Але я не хотіла чекати до завтрашнього дня. Образа, пекучий гнів і якась несподівана, шалена, зухвала рішучість, що раптово спалахнула в моїй душі, палали в мені яскравим, незгасимим полум’ям, не даючи спокою, не дозволяючи просто здатися й потонути у безодні відчаю. Я не могла просто лягти спати, нічого не зробивши, не спробувавши хоч якось протистояти цій несправедливості, змінити цю жахливу реальність.

Після чашки гарячого ромашкового чаю з ложечкою запашного меду, який Настя наполегливо мені запропонувала, його теплий, солодкуватий смак трохи розслабив моє напружене тіло, розливши по венах приємне, заспокійливе тепло. Але нав’язлива думка про Олександра Демидова вперто не полишала моєї голови, немов нав’язлива мелодія, що без кінця повторюється. Ця шалена, майже божевільна ідея з фіктивним шлюбом, яка ще кілька годин тому здавалася абсолютно нереальною, зараз, у світлі мого відчаю та безвиході, виглядала не такою вже й абсурдною. Це був мій єдиний, можливо, останній шанс показати моєму владному, консервативному батькові, що я не зламалася під його тиском, що я сильна, самостійна і здатна приймати власні, незалежні рішення. І цей загадковий, незнайомий архітектор, чиє ім’я ще вчора нічого для мене не означало, міг стати моєю несподіваною, нехай і ризикованою, зброєю в цій нерівній боротьбі за власну свободу.

— Настю, дай мені його номер, будь ласка, — знову, вже більш твердо й рішуче попросила я, дивлячись на подругу прямим, сповненим нової сили поглядом.

Настя глибоко зітхнула, але сперечатися не стала, бачачи мою непохитну рішучість. Вона розуміла, що зараз мене вже ніщо не зупинить, що я сповнена впертості й готова йти до кінця у своєму намірі. Вона мовчки дістала зі своєї тумбочки мобільний телефон і повільно, чітко продиктувала мені довгий ряд незнайомих цифр. Я швидко, майже механічно ввела їх у свій власний телефон і завмерла, дивлячись на яскравий екран, що світився в темряві кімнати, немов портал у невідоме майбутнє. Дзвонити чи ні? Страх і хвилювання, мов два хижі звірі, знову заворушилися всередині мене, борючись з новознайденою рішучістю та палючою жагою помсти. А раптом він відмовиться? А раптом він виявиться ще гіршим, ніж я собі уявляю, ніж ті тривожні, темні образи, що малювала моя розбурхана уява?