Глава 1

— Та вони серйозно?.. — прошепотіла я, ледь переступивши поріг нашого великого, як на мене, навіть занадто великого, будинку. Ковані ворота з хитромудрим переплетенням літер "В" та "К", що належали моєму шановному батькові, з тихим клацанням зачинилися за моєю спиною. Цей звук пролунав якось остаточно, відрізаючи мене не лише від знайомого двору, але й від усього мого попереднього, такого передбачуваного і, якщо чесно, часом нестерпно нудного життя. А потім, коли перша хвиля шоку почала відступати, її місце заповнило якесь дике, майже істеричне усвідомлення того, що сталося. І тоді вже мій голос зірвався, пролунавши досить голосно, щоб, здавалося, його почули всі сусіди на тихих, освітлених ліхтарями вуличці: — Та вони серйозно?! Та це ж просто… ну це вже занадто! Очманіти!

Я розлючено смикнула ручку першого-ліпшого жовтого таксі, що несподівано опинилося поруч, і з такою силою захлопнула за собою дверцята, що худий водій з рідким волоссям на маківці аж підскочив на своєму сидінні. Мені здалося, він зараз обернеться, щоб перевірити, чи не приховую я чогось небезпечного в руках. Його великі, трохи злякані очі зустрілися з моїм розлюченим поглядом у дзеркалі заднього виду – в них читалося якесь безмовне запитання, змішане з обережною цікавістю, ніби він став випадковим свідком чиєїсь сімейної драми.

— Куди вас везти, пані? — спитав він обережно, помовчавши кілька напружених секунд. Його голос тремтів, видаючи його внутрішнє хвилювання. Він явно не хотів стати об’єктом мого неконтрольованого гніву.

— На Липки. І щоб доїхали ми туди так швидко, ніби за нами женеться ціла зграя розлючених собак! — кинула я різко, віддаючи наказ, який не підлягав жодному обговоренню. Власне, саме так я зараз і відчувала – ніби за мною женеться все моє минуле, всі ті нав’язані мені батьківські очікування, всі ті несказані слова протесту, які нарешті вирвалися назовні.

Я незграбно ввалилася на заднє сидіння, жбурнула свою улюблену, хоч і вже трохи потерту, шкіряну сумку, подаровану колись мамою на одне з моїх численних днів народжень, на коліна і заходилася судорожно розстібати блискавку. Пальці вперто не слухалися, тремтіли, як осіннє листя на вітрі, так що я ледь не випустила свій новенький смартфон, який зараз був моєю єдиною ниточкою, що зв’язувала мене із зовнішнім світом. Нарешті намацавши його холодний корпус, я швидко ввела знайоме ім’я "Настя" в рядку пошуку контактів і з нетерпінням натиснула на зелену слухавку. Дихала я часто й нерівно, наче щойно пробігла довгий крос, хоча насправді лише кілька хвилин тому вийшла з дому, залишивши за собою не просто зачинені двері, а цілу прірву розчарування та образи. Один короткий гудок. Другий, трохи довший, наче вагаючись, чи варто турбувати сонну подругу.

— Алло? — пролунав у динаміку сонний, трохи роздратований голос моєї найкращої подруги. Вона, очевидно, ще солодко спала і навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, який ураган щойно увірвався в моє життя і тепер безцеремонно руйнував її нічний спокій.

— Де знайти чоловіка? — випалила я одразу, без жодних банальних вітань і довгих вступів. Моя пряма, як удар блискавки, атака мала приголомшити її, не дати отямитися й поставити зайві, незручні запитання.

— …вибач, що? — у голосі Насті прозвучало цілковите здивування, змішане з розгубленістю. Мабуть, вона подумала, що їй почулося у спросоння або ж я вирішила розбудити її якимось особливо безглуздим жартом.

— Не іронізуй, будь ласка, Настю. Зараз мені зовсім не до твоїх дотепів. Мені терміново потрібен чоловік. Такий, знаєш, щоб від одного його вигляду в усіх навколо відвисала щелепа. Красивий, як якийсь там голлівудський актор на піку своєї слави. З такими грішми, щоб мій дорогий татусь міг спокійно вдавитися своєю колекцією рідкісних кубинських сигар, сидячи у своєму шкіряному кріслі в кабінеті з панорамним видом на Дніпро. Холодний, неприступний, як та снігова королева з казки, тільки в елегантному костюмі. Але, — додала я крізь стиснуті зуби, намагаючись стримати нову хвилю злості, що підкочувала до горла, — хоча б з крихітним, ледь вловимим натяком на совість. Щоб не виявився таким же самозакоханим, деспотичним і абсолютно позбавленим емпатії тираном, як мій… е-е-е… "улюблений татусь".

— Алін, ти що, справді випила? — обережно спитала Настя, і в її голосі я вперше почула нотки справжньої, щирої тривоги.

— Ще ні, Настю. Але повір мені на слово, якщо ти ще хоч раз згадаєш про мого "улюбленого татуся" в лапках, я можу й почати. І, знаючи мій впертий характер, зупинятись не збираюсь доти, доки не вип’ю весь твій запас того дорогого італійського вина, яке ти бережеш для якогось там "особливого випадку". Вважай, моя люба подруго, цей вечір – саме той самий чортів особливий випадок.

Настя нарешті замовкла. Я відчула, як там, на тому кінці телефонного дроту, її заспаний мозок нарешті прокинувся і почав швидко складати розрізнені пазли мого незрозумілого гніву в якусь більш-менш цілісну картину.

— Що… що, власне, сталося, Аліно? — вже набагато серйозніше й стурбованіше спитала вона.

— Він… — я знову стиснула свій телефон у руці до білих кісточок, наче це була не бездушна річ, а шия мого… батька. — Він забрав усе, розумієш, Настю? АБСОЛЮТНО ВСЕ! Машину, яку подарував мені на моє успішне закінчення школи з золотою медаллю. Всі мої банківські картки, навіть ту, на яку моя добра, любляча мама таємно переказувала мені невеликі суми на мої особисті витрати, щоб я могла іноді купувати собі якісь жіночі дрібнички без його тотального контролю. Мій новенький, ультратонкий ноутбук, на якому я ночами писала свої безглузді, на його думку, оповідання, мріючи колись стати письменницею. Він забрав навіть ту кляту кавоварку, яку сам же мені подарував на минуле Різдво, вдаючи з себе доброго Санта-Клауса! Сказав, що тепер я “не гідна носити його славетне прізвище”. Що я “ганьба для всієї нашої шанованої родини”. І все це лише тому, Настю, що я не пішла вчитися на юриста, як він того вперто хотів! Лише тому, що я посміла вибрати свій власний шлях, свої мрії про літературу, а не його амбіції про успішну адвокатську контору, де я б успадкувала його прибутковий, але абсолютно ненависний мені бізнес!