Розділ 6. Хай живе король!

— Треба ж, яка цікава деталь, — простягнув Нік, зосереджено чухаючи підборіддя. — І як я розумію, ти ще не впала в маразм, щоб я уточнював, чи ти впевнена.

— Клянуся, я пам'ятатиму цю трикляту гарненьку мордочку до кінця своїх днів, — напружено прошипіла я, спираючись на спинку дивана у вітальні наших з Ніком апартаментів у королівському палаці, де нам тепер, у зв'язку зі службовими обов'язками, треба було жити. Причому так, удвох, як і належить подружжю, до того ж — молодятам, що згорають від пристрасті.

— Однак я здивований, що організувати ту підставу для тебе взявся лорд Драфт власною персоною, — замислився чоловік, сідаючи на диван.

— Як я розумію, мені «надали честь», вирішивши провести той цирк зі звинуваченням за участю дуже важливих персон? — Уточнила я, скоса поглядаючи на мага тіней.

— Можна й так сказати, — кивнув він.

— То хто ж такий той надзвичайно важливий засранець?

— Перший заступник голови міністерства внутрішніх справ.

— Невже? — насупила брови я. — Тобто настільки важлива шишка зійшла до того, щоб спершу зачарувати посеред вулиці вчорашню бідну студентку, а потім — просто в кафе своїми руками підкинути їй докази, через які цю дівчинку ось-ось притиснуть до стінки його ж люди?

— Саме так, — підтвердив Нік.

— А чи не забагато мені честі?

— Та ні, якраз, — цинічно хмикнув він. — Зрештою, я вже пояснив тобі причини, через які весь цей фарс із твоєю стратою у фіналі був вкрай важливим пунктом у плані змовників. Тому немає нічого дивного в тому, що цю справу доручили комусь такого великого калібру.

— Що ж, тепер головне, щоб він раптом мене не впізнав.

— Сумніваюсь, що впізнає, — посміхнувся темний маг. — Мої заклинання спрацювали бездоганно. Міхаель же зустрічався з тобою всього раз, ви перекинулися від сили парою слів, тож він навряд чи пізнав твій характер настільки, щоб запідозрити недобре, розмовляючи з тобою тепер... Навіть якщо ви раптом почнете тісно спілкуватися.

— Повір, не знаю як у нього, а в мене бажання спілкуватися з ним набагато менше, ніж лизати метал узимку в тридцятиградусний мороз, — пирхнула я.

— От і добре, тоді в тебе немає зайвих приводів для занепокоєнь. Хіба що… — несподівано загадково простяг він.

— Хіба що?..

— Хіба що ти раптом захочеш поквитатися з ним і заради цього почнеш набиватись у його коло спілкування. Чим він, без сумніву, скористався б, бо ми із ним… трохи… не найкращі друзі. Проте я дуже і дуже не рекомендую тобі робити цього, — суворо викарбував Нік. — Міхаель — небезпечний суперник, від таких якомога краще в принципі триматися подалі. Від тебе ж, хочу нагадати, зараз дещо залежить. Тому я сподіваюся, ти проявиш розсудливість сама, щоб мені не довелося користуватися силою браслета, щоб тебе примусити до цієї розсудливості.

— Не хвилюйся, я не зовсім дурна, — кинула я, злегка зіщулившись від думок про контрактний артефакт.

— От і добре, — кивнув чоловік. — У такому разі, якщо з цим ми розібралися, а заразом переконалися, що наші речі доставлені до апартаментів… Пропоную вирушити до головної зали. Церемонія вже незабаром розпочнеться.

Кивнувши у відповідь, я вже зібралася було взяти чоловіка, що встав з дивана, під руку, коли двері апартаментів, рипнувши, відчинилися.

— Треба ж, які люди, — гордовито промуркотів оксамитовий голос великого, навіть жирненького кота, що вбіг до кімнати. Кота з густою і м'якою чорною шерстю, білими «вусами» на мордочці, «рукавичками» на лапках і, що найголовніше, — мідним моноклем на одному оці!

— Ну нарешті, — зітхнув Нік, погладивши за вушком кітика, що задоволено замуркотів. — А я вже думав, що ти вирішив мені на очі не показуватися.

— Навіть не сподівайся, що так легко позбудешся мене, — гмикнув пухнастик, застрибуючи на диван, де щойно сидів темний маг.

— За минулі три дні сталося щось, про що я маю знати? — одразу поцікавився він.

— Нічого особливого, — відповів кіт. — Його майже величність був зайнятий підготовками до церемонії… або, правильніше буде сказати, «церемоній». Спати лягав пізно вночі, і вона на той час уже спала у своїй кімнаті. Спроб пробратися до нього посеред ночі не робила... так само, як і він до неї. Схоже, ці двоє просто бояться зараз наблизитись один до одного, поки до кінця не розібралися у місцевих традиціях та звичаях. А то ж раптом якщо вони тут пересплять, їй у відборі брати участь заборонять, — з глузуванням хмикнув він.

— Ну, нам це тільки на руку, — промовив Нік. — Більше нічого?

— Нічого.

— Що ж, тоді можна й знайомитись, чи що, — посміхнувся він. І, вказуючи на кота, сказав мені: — Литиціє, знайомся, це Парцифаль, мій фамільяр.

— Так, постривай, виходить, вона тепер бачить мене? — насупився кіт, погано приховуючи обурення. — Ти зробив так, що ВОНА мене бачить так само, як і ти?

— А що в цьому такого? Адже тепер Литиція моя дружина.

— Дякую, що нагадав, — пирхнув Парцифаль. — Наче я забув, що ти зовсім здурів і все ж таки одружився. Нічого тебе життя не вчить. А я вже, наївний, щиро подумав, що тобі до кінця життя вистачило того, коли твоя хвойда Гвен…