Глава 37. Початок бурі

Ранок настав надто швидко. Настільки, що коли на телефоні спрацював тихий, глухий сигнал будильника, мені вперше в житті захотілося просто вимкнути його, натягнути ковдру на голову й нікуди не їхати.

Я лежав, заклавши руки за голову, і прислухався до звуків в будинку. Десь знизу вже чулося знайоме човгання капців Павла Петровича, який за звичкою вирушив на ранкову інспекцію території, і тихе шурхотіння на кухні — Марія знову чаклувала над сніданком. За ці кілька тижнів я так сильно звик до цього шуму, до розкиданих у передпокої дитячих іграшок, до важкого зітхання Буцефала біля моїх ніг і навіть до того замурзаного кошеняти, яке тепер спало на старому рушнику у вітальні. Мені тут подобалося. Справді подобалося. Цей будинок нарешті перестав бути просто дорогою коробкою з бетону та скла, він став живим.

Але реальність не зважала на моє раптове бажання побути звичайним сімейним чоловіком. На робочому столі в офісі вже чекав ноутбук, а в календарі червоним кольором горіли три важливі наради з іноземними інвесторами. Потрібно було повертатися в робочі реалії.

— Ну що, В'ячеславе Сергійовичу, пора на роботу, — тихо сказав я сам собі, підводячись із ліжка.

Я вдягнув незручний, з якогось дива, костюм. Швидко випив каву, коротко обговорив із Марією вчорашні ескізи дизайнера, пообіцявши, що ввечері ми разом усе затвердимо, і вийшов до машини. На душі було якось сумно, ніби я їхав не у власний успішний офіс, а відбувати покарання.

Вся перша половина дня в компанії перетворилася на суцільну рутину. Я підписував звіти, розбирав пошту, вислуховував аналітиків, але думками постійно повертався назад. Ловив себе на тому, що згадую, як Марія вчора тримала мої руки в борошні, показуючи, як правильно згортати ті кляті круасани. Мені довелося кілька разів струшувати головою, щоб увімкнути звичну холодну логіку й зосередитися на графіках розвитку нового програмного забезпечення.

Ближче до третьої години дня, коли я саме закінчив переглядати квартальний бюджет і збирався зробити ковток кави, важкі дубові двері мого кабінету раптом з гуркотом відчинилися.

Без жодного стуку, ігноруючи всі правила субординації та крики моєї секретарки в приймальні, у кабінет буквально влетів Артем.

Мій зазвичай бездоганно одягнений, спокійний і завжди зібраний юрист зараз виглядав так, ніби за ним гналася зграя диких собак. Краватка з’їхала вбік, верхній ґудзик сорочки був безжально відірваний, а сам він важко, уривчасто дихав, хапаючи ротом повітря, наче після стометрівки. Його обличчя було блідим, а в очах застиг такий дикий коктейль з емоцій, що я миттєво напружився і відставив чашку вбік. На мить навіть усміхнувся подумавши, що він познайомився з Павло Петровичем і пройшов бойове хрещення.

— В'ячеславе... Сергійовичу... — ледь видавив із себе Артем, тримаючись рукою за край мого столу, щоб не впасти. Його голос тремтів від напруги. — Вони... вони це зробили. Щойно.

— Артеме, заспокойся, сядь і дихай нормально, — суворо сказав я, випрямляючи спину у кріслі. — Хто «вони» і що зробили? Що за паніка?

— Журналісти... — юрист судорожно ковтнув повітря, намагаючись опанувати себе, але його руки все одно тремтіли. — Вони нарешті виклали відео. Те саме... довгоочікуване розслідування про твої стосунки з Марією. Воно вже в мережі, Слава. Хвилину тому залили.

Я глибоко вдихнув і відкинувся на спинку крісла. Всередині на секунду все охололо, але я змусив себе зберегти повний спокій. Ми ж прораховували цей варіант. Контракт завірений, легенда залізна, дівчата в пекарні мовчать. Не повинно бути ніяких проблем.

— Ну і що з того? — спокійно, навіть трохи байдуже запитав я, дивлячись на юриста. — Ми ж були готові до медійного шуму. Нехай пишуть, що хочуть. Там є якісь прямі докази фіктивності чи що? Що саме тебе так сильно збудоражило, Артеме? Там є щось однозначно погане?

Артем подивився на мене дивним, таємничим поглядом. У ньому не було паніки, але й полегшення там теж не було. Це був погляд людини, яка щойно побачила те, що повністю руйнує всю її логіку.

— У тому й справа, Слава... — тихо, майже пошепки сказав юрист, і від цього його тону мені раптом стало по-справжньому не по собі. — Там немає нічого однозначно поганого. Але й хорошого, на мою думку, там теж... немає. Це взагалі не те, чого ми чекали. Там...

Він не договорив. Замість цього Артем тремтячими пальцями витягнув із папки свій планшет, швидко зняв блок і просто поклав його на стіл прямо переді мною. На екрані вже був відкритий плеєр із відео, яке стояло на паузі. На першому кадрі була велика, чітка фотографія Марії.

— Краще сам подивись, — глухо сказав Артем.

Він навіть не став чекати моєї реакції. Юрист різко розвернувся і швидким, майже гарячковим кроком вийшов із кабінету, щільно зачинивши за собою двері й залишивши мене в абсолютному вакуумі самотності.

Я залишився сидіти нерухомо. Серце раптом почало стукати десь у горлі, відраховуючи секунди. Я повільно протягнув руку, навів вказівний палець на екран планшета і натиснув кнопку «Play».