Глава 36. Допит триває

Олег від такого залізного тону діда аж втягнув голову в плечі й зробив крок назад, міцніше притиснувши свій планшет до грудей, немов його в нього збираються забрати. Я ж подумки вилаяв себе за те, що так безглуздо підставився. Весь день у пекарні настільки розслабив мені мізки, що я зовсім забув про конспірацію. Треба було спровадити діда подалі.

— Павло Петрович, — я спробував увімкнути свій найспокійніший бізнесовий голос, хоча всередині все наче стиснулося. — Тут немає ніякої дивної дислокації. Просто... ремонт — справа масштабна. Ми вирішили спочатку підготувати окремі кімнати, щоб нікому не заважати під час робіт, а вже потім...

— Не крути хвостом, Касавін, ти не на мітингу, — дід суворо перебив мене, склавши руки на грудях. Його погляд сканував мене, як військовий тепловізор. — Я вже три тижні тільки й чую: «Марія — наречена», «Марія — майбутня дружина». А де саме весілля? Де підготовка? Чому документи не оформлені, а ви вже кімнати ділите, та ще й окремо розселятися плануєте? Це що за партизанщина?

Олег переводив сполоханий погляд з мене на діда, явно не розуміючи, свідком якого сімейного трилера він щойно став.

— Олегу, — я повернувся до хлопця, намагаючись зберегти залишки авторитету. — Зробіть поки ескізи першого поверху і надішліть мені їх на поштову скриньку. Я вивчу їх і одразу наберу вас. На сьогодні ж, все, дякую.

— Так-так, звісно! До побачення! — дизайнер з полегшенням кивнув і ледь не бігом рушив до сходів, радіючи, що його відпускають живим.

Коли за Олегом зачинилися вхідні двері, у коридорі другого поверху повисла важка тиша. Павло Петрович продовжував стояти на місці, чекаючи на чітку доповідь. Спочатку я хотів придумати якусь чергову відмазку про “до весілля ні-ні”, але зрозумів, що з дідом такі номери не проходять — він брехню за кілометр відчуває.

— Павле Петровичу, давайте спустимося вниз, — зітхнув я, рушивши до сходів. — Поговоримо спокійно, без зайвих вух.

Дід мовчки пішов за мною. Ми зайшли до вітальні, де біля дивана на старому рушнику лежало вже чисте, мокре й страшенно кумедне кошеня. Буцефал сидів поруч, гордо випнувши груди, наче щойно здав пост.

Я сів у крісло, а дід залишився стояти навпроти, очікуючи на пояснення.

— Розумієте... — почав я, підбираючи прості людські слова. — Ми з Марією не хочемо поспішати. Весілля — це серйозний крок. Ми хочемо, щоб хлопці спочатку звикли до мене, до цього будинку, щоб усе було природно. Навіщо влаштовувати пишне свято з купою журналістів, якщо ми самі ще остаточно не облаштували наше життя?

Дід уважно вислухав, його суворий вираз обличчя трохи пом'якшав, але в очах усе одно залишилися підозри.

— Воно то так, Славо, справа серйозна, — вже спокійніше сказав полковник, підходячи до кошеняти й злегка чухаючи його за вухом. — Про хлопців ти правильно думаєш, по-чоловічому. Але дивись мені, не затягуй. Марія в мене дівчина горда, вона перед тобою бігати не буде. Якщо назвався нареченим — тримай марку. Бо я ж бачу, як ти на неї дивишся. Тут ніяких контрактів і звітів не треба, все на лобі написано. Так що давай, облаштовуй цей свій «Затишок», але про головну мету не забувай. Та й мені кімнату облаштуй!

У цей момент з коридору почувся тупіт босих ніг — хлопці разом із Марією поверталися, несучи якусь мисочку. Я подумки видихнув. Цей раунд із дідом я сяк-так витримав, але питання весілля тепер зависло в повітрі зі стовідсотковою реальністю. І, чесно кажучи, думка про те, що Марія справді стане моєю дружиною, більше не здавалася мені просто пунктом із договору для інвесторів.