Глава 35. Тотальна зміна будинку

Довелося передати свої наміри стосовно гігієни кошеня хлопцям та їх мамі. Спіймавши себе на думці, що це мене засмутило я пішов відчиняти двері. На порозі стояв Олег — молодий, але вже досить відомий у наших колах дизайнер, який свого часу й створив цей холодний хай-тек інтер'єр. У руках він тримав великий планшет і шкіряну теку зі зразками матеріалів.

— Доброго вечора, Вячеславе. Якщо чесно, я був дуже здивований вашому дзвінку, — Олег пройшов у хол і озирнувся на свої колишні шедеври. — Ви ж так пишалися цим суворим мінімалізмом. Щось сталося?

— Концепція змінилася, Олегу, — просто відповів я, зачиняючи двері. — Дім має бути для життя, а не для виставки. Потрібно переробити все, кардинально й швидко. Ходімо, покажу фронт робот.

Ми рушили в глиб будинку. Слідом за нами, наче тінь, беззвучно прилаштувався Павло Петрович. Він заклав руки за спину, затиснув під пахвою згорнуту газету і йшов мовчки, уважно вдивляючись у кожен рух дизайнера, ніби проводив інспекцію на військовому об'єкті.

— Почнемо з вітальні, — сказав я, зупиняючись біля шкіряного дивана, на якому ще виднілися мокрі сліди від котячих лап. — Цей стіл і диван — на вихід. Сюди потрібен великий круглий стіл із натурального дерева й максимально м'який, затишний диван великого розміру. Стіни перефарбувати у світлий, теплий колір.

Олег швидко зробив нотатки у планшеті, здивовано підіймаючи брови. Дід позаду нас лише коротко й схвально гмикнув, продовжуючи мовчати.

— Далі, другий поверх, — я повів дизайнера сходами вгору. — Ось цю велику гостьову кімнату переробляємо під дитячу для двох хлопчиків. Потрібне двоярусне ліжко, бажано у формі корабля або ракети, шведська стінка і багато місця для іграшок. Ніяких гострих кутів чи крихких матеріалів.

— Зрозумів, дитяча зона, — кивнув Олег, швидко накидаючи ескіз стилусом. — А що з іншими кімнатами на цьому крилі?

— Цю маленьку кімнату біля пральні на першому поверсі ми облаштуємо для собаки, — серйозно додав я. — Там має бути хороший великий матрац і підставки для мисок.

Олег на секунду завис, дивлячись на мене, але, згадавши суму мого банківського рахунку, вирішив нічого не питати й просто записав: «Особиста кімната для пса». Дід знову мовчки кивнув, зафіксувавши цей пункт у своїй голові.

— Ну і головне, — ми підійшли до кінця коридору. — Потрібно повністю оновити спальні. Ось ця кімната — спальня Марії. Потрібно зробити її максимально затишною, у світлих тонах, з гарним туалетним столиком і великою кількістю світла та гардеробною.

— Чудово, — відмітив дизайнер. — А ваша спальня, В’ячеславе? Залишаємо в тому ж стилі чи теж міняємо під нову концепцію?

— Мою теж міняємо, — на автопілоті відповів я, показуючи на сусідні двері. — Зробимо там хорошу, спокійну атмосферу для відпочинку, приберемо весь цей темний пластик і...

— Стояти, — раптом пролунав ззаду гучний і суворий голос Павла Петровича.

Ми з Олегом синхронно повернулись. Дід зробив крок уперед, звузив очі й подивився на мене так, ніби я щойно провалив перевірку бігу на відстань. Він перевів погляд з однієї спальні на іншу, потім знову на мене і виставив уперед свій вказівний палець.

— А ну-ка повтори, зятю, — примружився полковник, і в його голосі прокинулася залізна підозра. — Спальня Марії — тут, а твоя спальня — там? Окремо? Через стіночку? А ну, доповідай, що це за дивне планування території?