Глава 34. Поповнення в сім'ї

Я відкинувся на спинку дивана й витягнув затерплі ноги. Марія пішла на кухню, а я просто закинув голову назад, розслабившись у приємній напівтемряві вітальні. Приємна втома після цілого дня на ногах потроху заколисувала, і я вже майже засинав під звук телевізора з кімнати діда.

Але розслабитися на довго не вдалося. З боку передпокою почулося дивне, обережне шурхотіння, а потім — важкий тупіт лап. Слідом за цим пролунало дивне, приглушене шурхотіння. Я розплющив одне око. У кімнату впевнено заходив Буцефал. Його хвіст не виляв, як зазвичай, а стояв рівно, як антена. Сама собака йшла якось дивно — акуратно переставляючи лапи й сильно нахиливши голову до підлоги.

Коли він підійшов ближче до дивана, я нарешті розгледів, у чому справа. У своїй величезній пащі, обережно тримаючи за шкірки, як рідне цуценя, сенбернар ніс крихітне, брудне й абсолютно мокре кошеня. Смугаста грудочка була розміром менша за мій кулак.

— Буцефал, це ще що за контрабанда? — я аж підскочив на дивані від несподіванки.

Пес підійшов упритул, акуратно розтиснув щелепи й поклав це нещастя прямо на мій білосніжний шкіряний диван. Кошеня миттєво злякалося, затремтіло й видало таке тонке, жалібне «мяу», що Буцефал почав величезним язиком ретельно його вилизувати. Маленький замурзаний клубок від такого напору ледь не перевертався, але на диво — пес діяв неймовірно лагідно, навіть не думаючи гарчати чи кусатися.

На це «мяу» з коридору миттєво прилетіли близнюки. За ними вбігла стривожена Марія, а замикав процесію дід, який нещодавно дивився телевізор. Відмінний слух у полковника! Нічого сказати.

— Ого! Кошеня! — заверещав Артем, падаючи на коліна біля дивана. — Мамо, дивись, яке маленьке! Його Буцефал з вулиці врятував!

— Дядьку Славо, дивись, він його лиже! Він для нього як тато! — підхопив Денис, уже тягнучи свої рученята, щоб погладити знахідку.

У вітальні миттєво здійнявся такий гамір, якого я ще не чув. В порівнянні з попередніми днями зараз відбувалося якесь божевілля і все через цей клубок шерсті. Хлопці навперебій почали благати залишити тваринку, Марія намагалася вгамувати дітей і водночас оцінити масштаб бруду на дивані, а Павло Петрович серйозно оглядав ситуацію, ніби приймав рішення на кону якого стояло життя.

— Так, тихо в строю! — скомандував дід, і малі на секунду притихли. — Рядовий Буцефал провів успішну пошуково-рятувальну операцію. Об'єкт доставлений на базу. Слава, що скажеш? Дивись, як твій заступник до нього прикипів.

— Мамо, ну будь ласка, давай залишимо! Ми самі будемо за ним прибирати! І годувати будемо! — Денис мало не плакав, притискаючи руки до грудей. — Дивись, він без нас пропаде, його на вулиці хтось образить!

Марія подивилася на мене з винуватим виразом обличчя, мовляв, «вибач, Слава, твій спокійний вечір скасовується остаточно».

Я перевів погляд на кошеня, яке вже висохло від язика сенбернара і тепер намагалося сховатися під величезним вухом Буцефала. Пес лежав нерухомо, тримаючи голову на дивані поруч з котеням, боячись навіть поворухнутися, щоб не роздавити малечу, і дивився на мене такими благальними очима, ніби сам був шестирічною дитиною.

Мій дизайнерський диван тепер остаточно втратив товарний вигляд через мокрі плями й грязюку, але мені раптом стало так байдуже на меблі. Вони не варті емоцій, котрі запанували в цій кімнаті. Я мимоволі посміхнувся, дивлячись на цей затишний безлад.

— Гаразд, команда, циц, — сказав я, підводячись. — Нести назад на вулицю ми його точно не будемо. Але спочатку це чудовисько треба відмити й нагодувати. Маріє, у нас є якесь молоко? Денисе, Артеме — марш у ванну за рушником. Проводитиму гігієну новому члену сім’ї.

Хлопці радісно закричали й кинулися виконувати вказівки, а Марія підійшла до мене, тепло торкнулася моєї руки й тихо прошепотіла:

 — Дякую тобі. Ти найкращий господар дому, якого тільки можна уявити.

У цей момент у двері подзвонили. На годиннику була рівно дев'ята вечора. Приїхав дизайнер.