Глава 30. Затишок під іншим кутом

Дорогою назад у машині панувала абсолютна, заколисуюча тиша. Хлопці вирубилися остаточно: Денис спав, звісивши голову на плече Артема, а сам Артем міцно притискав до себе вибитого в тирі плюшевого ведмедя. Марія теж притихла, розслаблено відкинувшись на сидінні. Вона дивилася на нічні вогні передмістя, що миготіли за вікном, і на її губах усе ще блукала та сама м'яка, тепла посмішка, яку я затримав у пам'яті там, біля озера.

Я однією рукою впевнено тримав кермо, а іншою час від часу перемикав радіостанції, шукаючи щось спокійне й ненав'язливе. Час від часу я кидав погляд у дзеркало заднього виду на малих, потім на Марію, і всередині мене розросталося дивне, абсолютно нове почуття. Почуття дому. Не просто дорогої нерухомості, за яку виплачено купу грошей, а місця, куди ти повертаєшся, бо там на тебе чекають.

Коли ми нарешті під’їхали до будинку, я заглушив мотор і подивився на Марію, а потім на хлопців через дзеркало заднього виду. Вони виглядали так мило, що я не хотів тривожити їхній сон.

— Приїхали, команда, — тихо сказав я, повертаючись до пасажирів.

Марія здригнулася, кліпаючи очима від сну: 

— Ой, я, здається, теж задрімала... Зараз я їх розбуджу.

— Не треба, — зупинив я її, відчиняючи свої двері. — Я занесу Артема, а ти бери Дениса. Вони сьогодні відпрацювали по повній.

Вийшовши з машини та відчинивши задні двері я обережно взяв малого на руки. Він був теплим, пахнув цукровою ватою, і навіть не прокинувся, лише міцніше обхопив мене за шию своїми худенькими ручками, щось пробурмотівши про «космічний корабель». В будинку було на диво тихо. Ми навшпиньках, наче грабіжники, піднялися на другий поверх і поклали  хлопців на ліжко. Коли Марія вкривала Дениса ковдрою, я стояв у дверях їх кімнати, спостерігаючи за нею, і всередині мене остаточно зруйнувалися останні залишки мого колишнього, егоїстичного «я».

Коли ми спустились назад на перший поверх, то зрозуміли що інша частина вже відпочиває. Павло Петрович, судячи з усього, вже пішов у свою «штабну» кімнату, а Буцефал ліниво підвів голову зі свого місця в холі, тричі гупнув хвостом по підлозі на знак вітання і знову заплющив очі.

Ми з Марією пройшли до вітальні. Я увімкнув приглушене торшерне світло, і воно вихопило з темряви мій бездоганний, дизайнерський інтер’єр. Хромовані деталі, скляні столи з гострими ідеальними кутами, білосніжний шкіряний диван, на якому не було жодної складки до появи пса, і стіни холодного графітового відтінку. Ця кімната виглядала, як виставка в музеї сучасного мистецтва. Красиво. Дорого. І абсолютно мертво. Взагалі-то так виглядали і інші кімнати будинку.

Марія втомлено сіла на край цього білого дивана, підібгавши під себе ноги, і озирнулася навколо. У своєму простому вбранні вона виглядала тут як яскрава квітка, яку випадково занесло в інше незнайоме середовище.

Я підійшов до панорамного вікна, засунув руки в кишені джинсів і теж оглянув кімнату. Тільки тепер я бачив її зовсім іншими очима. Я бачив, як Денис ледь не розбив лоба об кут цього дизайнерського столу з загартованого скла. Я бачив, що на цьому білому шкіряному дивані панічно страшно сісти з шоколадним печивом, яке так люблять малі. Я бачив, що величезному Буцефалу просто немає де розвернутися, не зачепивши якусь дорогу вазу чи декоративну статуетку.

Цей дім будувався для самотнього, застебнутого на всі ґудзики холостяка, який ховав тут свій страх перед світом. Але тепер усе змінилося і я дивився на інтер’єр  будинка іншими очима. Мені хотілося відчувати тепло від стін так само, як і від цієї сім’ї з котрою я ще не так давно не хотів би жити під одним дахом.

Я повільно повернувся до Марії. Вона якраз терла втомлені очі й збиралася підводитися, щоб іти до себе.

— Маріє, — твердо промовив я, привертаючи її увагу.

— М-м? — вона підняла на мене погляд, злегка здивована моїм серйозним тоном.

Я обвів рукою вітальню, затримавши погляд на скляному столі та холодних графітових стінах, і видав абсолютно різко, без жодних передмов:

— Ми переробляємо цей дім. Завтра ж викликаємо майстрів, викидаємо ці чортові скляні столи, фарбуємо стіни в теплий колір і замовляємо величезний, м'який сімейний диван, на якому можна буде стрибати з ногами й їсти піцу. Цей музейний холод мені набрид. Я хочу змінити тут усе!