Глава 29 Бос під прикриттям

Центральний парк зустрів нас неймовірним шумом, сміхом і солодким запахом попкорну, який, здавалося, в’їдався прямо в одяг. Для людини, яка звикла до тиші кабінетів, де чути лише клацання клавіатури, це був справжній культурний шок. Навколо бігали сотні дітей, кричали птиці біля озера, а з динаміків гриміла весела дитяча музика. Мені почало робитися погано від усього цього галасу і я пожалкував, що напросився з ними.

Проте, варто було мені поглянути на близнюків, як увесь мій внутрішній скепсис зник. Хлопці бігли попереду, крутячи головами в різні сторони, а Марія ледь встигала хапати їх за лямки рюкзаків.

— Ну що, рядовий Касавін, ласкаво просимо в реальний світ, — Марія підійшла ближче, мружачись від яскравого сонця. — Твій перший іспит — мотузковий лабіринт. Малі без тебе туди не хочуть йти, їм потрібен дорослий супровід. Готовий підкорювати вершини?

— Я керую компанією, де працює триста програмістів, Маріє. Невже я не впораюся з кількома мотузками й колодами? — самовпевнено заявив я.

Через п'ятнадцять хвилин я вже сильно шкодував про свої слова. Лабіринт виявився не просто розвагою, а справжньою смугою перешкод на висоті трьох метрів. Близнюки, які важили як мішок борошна, пролітали по хитких дощечках, як професійні каскадери. А от мені, з моїм ростом під два метри, доводилося згинатися в три погибелі, балансуючи на канаті й судорожно чіпляючись за страховку.

— Дядьку Славо, ти чого там повзеш як слимак? — кричав Денис, весело гойдаючись на тарзанці попереду. — Тисни на газ! Тебе обганяють дівчата!

Марія стояла внизу, тримаючи в руках дві великі порції солодкої вати, і відверто реготала, спостерігаючи, як великий IT-бос намагається пролізти крізь вузьку сітку, заплутавшись власною ногою у страхувальному тросі. Коли я нарешті спустився на землю — захеканий, з розпатланим волоссям і легкою подряпиною на лікті — вона протягнула мені хустинку, все ще стримуючи посмішку.

— Ну як, ландшафтний дизайн був легшим? — підмигнула вона.

— Однозначно, — видихнув я, жадібно припадаючи до пляшки з водою. — Але мушу визнати: адреналін просто шалений.

Наступні три години перетворилися на суцільний вихор емоцій. Ми стріляли в тирі, де я, згадавши підліткові походи в комп'ютерні клуби, таки вибив для хлопців двох плюшевих ведмедів. Близнюки стрибали від радості так, ніби я щойно подарував їм справжній автомобіль. Потім ми каталися на автодромі, де я з Артемом навмисно таранили машинку Дениса та Марії, викликаючи в малих та жінки щирий сміх.

Я ловив себе на думці, що мені неймовірно добре. Я не думав про роботу. Не перевіряв пошту. Мені було абсолютно байдуже, як я виглядаю зі сторони — дорослий чоловік у заляпаній цукровою ватою футболці, який бігає наввипередки з шестирічними дітьми. Я немов сам став дитиною і не думав про серйозний діловий вигляд.

Ближче до вечора, коли сонце почало сідати за дерева, ми всілися на великій зеленій галявині біля озера. Хлопці, втомлені але щасливі, розляглися прямо на траві, вигадуючи, на що схожі вечірні хмари.

Марія сиділа поруч зі мною, обхопивши коліна руками. Вітер злегка ворушив її хвостики на голові, а на щоках горів рум'янець від тривалої прогулянки. Вона була надто милою та беззахисною в цей момент. Так і хотілося повторити нічну спробу.

— Дякую тобі, Славо, — тихо сказала вона, дивлячись на воду. — Хлопці давно так не веселилися. Та й ти... ти сьогодні був зовсім іншим. Справжнім. Без цього твого захисного панцира з грошей та статусу.

Я не зводив з неї погляду, відчуваючи, як серце знову починає битися швидше, але цього разу не від бігу чи каруселей, а від близькості цієї дивовижної жінки.

— Це вам дякую, — чесно відповів я, підсуваючись трохи ближче. — Я вже й забув, коли востаннє просто... жив. Без планів на завтра. Сьогодні я вперше за багато років відчув себе по-справжньому щасливим.

Вона повернула голову і подивилася на мене своїми великими, теплими очима. На фоні вечірнього світла вона здавалася мені найпрекраснішим, що я коли-небудь бачив у своєму житті. Я обережно взяв її за руку, переплітаючи свої пальці з її тонкими, теплими пальчиками. Марія відповіла на мій жест легким стисканням. Ми сиділи в тиші, слухаючи, як шумить місто навколо, і я точно знав, що цей день я не проміняв би ні на які мільярди світу.