Глава 24 Світська тактика

Ганс Шмідт виявився куди більш балакучим, ніж на офіційних нарадах. Поява Марії подіяла на нього як хороше витримане вино: він розслабився, почав жартувати й сипати історіями про свої перші кроки в інвестиційному бізнесі.

— Знаєте, Маріє, — Ганс злегка нахилився до неї, тримаючи в руці келих. — У нашому світі великих грошей занадто багато фальшу. Чоловіки купують компанії, купують дорогі машини, намагаються купити навіть прихильність красивих жінок. Але коли я бачу вас... Я бачу справжнє життя. В’ячеслав завжди був занадто... роботом: цифри, коди, графіки . Я хвилювався, що у його серці немає місця для людських емоцій. А це небезпечно для бізнесу.

— Роботом? — Марія кинула на мене швидкий, іронічний погляд, у якому прочитувалися всі наші ранкові пригоди з лопатою. — Ну, іноді він буває досить наполегливим. Але повертати його до реальності — це окремий вид задоволення. У нього, знаєте, прихований талант до... ландшафтного дизайну.

Я ледь не похлинувся своїм напоєм, але вчасно встиг кашлянути в кулак і повернути собі незворушний вигляд.

— Марія має на увазі, що я вчуся бачити красу не лише в моніторі, Гансе, — швидко вставив я, міцніше взявши її за талію. Наші тіла були близько, і я відчував, як від неї пахне чимось теплим, затишним, що зовсім не в'язалося з холодним блиском кришталевих люстр.

— І це чудово! — Ганс задоволено закивав. — Лідер має бути багатогранним.

До нашого столика почали підходити інші партнери. Невдоволення, яке віяло у повітрі ще пів години тому, вмить зникло. Мої конкуренти, які так прагнули побачити мій провал, тепер вишикувалися в чергу, щоб просто привітатися. І Марія трималася бездоганно. Коли зайшла мова про економіку, вона не намагалася вдавати з себе фінансового аналітика, а спокійно й невимушено перевела розмову на тему того, як малий бізнес — її пекарня — реагує на зміни ринку. Це прозвучало настільки свіжо і щиро, на тлі пафосних промов інших дам у залі, що навіть найрадикальніші скептики почали підтакувати.

— В’ячеславе Сергійовичу, — до нас підійшов директор одного з великих фондів, злегка вклонившись Марії. — Маю визнати, ваша заява про шлюб спочатку здалася багатьом кризовим піаром. Але зараз... Ви прекрасна пара. Бажаємо вам успіху. І чекаємо на офіційне запрошення.

— Обов'язково, — відповів я, відчуваючи, як під моєю долонею на талії Марії пробіг ледь помітний імпульс. Ми грали ідеально. Жодної зайвої фрази, жодної заминки.

Проте за годину цього безперервного марафону посмішок та тримання бокалів я помітив, що Марія починає ледь помітно переступати з ноги на ногу. Її плечі залишалися рівними, але в очах з'явилася легка втома. Світський вечір висмоктував сили не гірше, ніж робота біля печі.

— Ти як? Тримаєш стрій? — тихо запитав я, щоб ніхто навколо не почув.

— Стрій тримаю, — так само тихо, ледь ворушачи губами, відповіла вона. — Але ці підбори... Здається, дід вигадав легше покарання, коли змусив твого Андрія тягати тачку. Мої пальці на ногах починають терпнути.

Я подивився на Ганса, який якраз відволікся на розмову з іншим інвестором, потім на вихід із зали. Всередині мене раптом прокинулося те саме хлопчаче почуття азарту, яке з'являлося під час гри з близнюками. Основна місія була виконана: репутацію врятовано, інвестори задоволені, папери про фінансування практично у мене в кишені. Навіщо чекати фіналу цього нудного заходу?

— Знаєш що? — прошепотів я, міцніше стиснувши її руку. — Давай звідси втечемо.

Марія здивовано округлила очі, але в них миттєво спалахнули веселі іскри. — Прямо зараз? А як же твої мільйони?

— Мільйони почекають. Ходімо, — я взяв її за руку і легенько потягнув у бік виходу.