Глава 21. Планшети замість лопат

У вітальні було прохолодно від кондиціонера. Після спекотного двору та постійного тиску Павла Петровича це місце здавалося мені справжнім оазисом. Андрія було щиро шкода, але я заспокоїв свою совість думкою, що випишу йому солідну премію за роботу в екстремальних умовах. Він погоджувався працювати зі мною в критичних умовах,— от тепер цей час настав, нехай працює.

Я ввімкнув велику ігрову консоль, і близнюки миттєво всілися на білосніжному дивані, затамувавши подих. Буцефал, не зраджуючи своїм звичкам, влігся поруч, поклавши лапу на дорогий дизайнерський килим. Зараз мені було вже байдуже — стерильність мого будинку було зруйновано ще в перший день.

— Тримайте зброю, бійці, — я протягнув хлопцям джойстики. — Зараз навчу вас правильній стратегії.

Наступні дві години пролетіли непомітно. Я, людина, яка зазвичай прораховувала фінансові ризики та керувала сотнями програмістів, із шаленим азартом пояснював шестирічним хлопчакам, як правильно обходити суперників на віртуальній трасі. Близнюки виявилися напрочуд кмітливими. Денис, як і казала Марія, діяв хитро — він постійно підрізав моє авто на поворотах і голосно реготав, коли я вилітав у кювет. Артем натомість намагався розібратися, як саме працює тюнінг машин, і постійно запитував, чи можна поставити на гоночну машину лазерну гармату.

— Дядьку Славо, а ти справді знаєш Ілона Маска? — раптом запитав Артем, не відриваючись від екрана. — Дід сказав, що та ракета, яку ми трохи зіпсували в душі, справжня.

Я мимохіть згадав погнутий стабілізатор колекційної Falcon 9 і зітхнув.

— Справжня, малі. Точніше, точна копія. Ілон подарував її мені після успішного запуску одного з наших спільних проектів.

— Ого... — Денис навіть перестав тиснути на кнопки, з повагою глянувши на мене. — То ти у нас тепер теж космічний командир?

— Щось на кшталт цього, — посміхнувся я, відчуваючи, як уся моя ранкова злість та напруга остаточно зникають. Хлопці сприймали мене без жодних масок. Їм було байдуже до мого статусу мільйонера, їх цікавило лише те, чи вмію я круто заносити машину на віртуальних поворотах.

У цей момент двері вітальні відчинилися, і на порозі з'явився дід. На подив, він був один, без Андрія, і виглядав досить спокійним. Він мовчки спостерігав, як його онуки намагаються обігнати мене в грі, і в його суворому погляді знову мигнуло щось схоже на схвалення.

— Воюєте? — хмикнув полковник, присідаючи на край крісла. — Ну-ну. Комп'ютерні танки — це, звісно, не справжня тактика, але для розвитку реакції зійде. Зятю, твій помічник там уже в душі відмивається. Сказав, що більше не може. Слабке нині покоління пішло, від однієї тачки піску в паніку впадають.

— Андрій просто не звик до ваших масштабів, Павле Петровичу, — спокійно відповів я, відкладаючи джойстик. — Дякую, що дали йому відпочити.

— Еге ж, —  дід махнув рукою. — Відпустив я його. Тим паче, тобі вже збиратися час. Машка дзвонила, сказала, що скоро виїжджатиме на місце. Дивись мені, Славо, сьогодні ти представляєш не тільки свій комп'ютерний кооператив, а й мою внучку. Одягнися так, щоб комар носа не підточив.

Я підвівся, відчуваючи, як приємна втома після гри змінюється звичною діловою зібраністю. Години відпочинку з дітьми дали мені саме те, чого так не вистачало — перезавантаження.

— Все буде на найвищому рівні, Павле Петровичу, — серйозно відповів я ловлячи себе на думці, що дійсно в це вірю. — Тил не підведе.

— Отож-бо, — кивнув дід. — Ідіть, малі, марш мити руки, скоро пізній обід. Щось я за роботою трішки збився з ритму. А ти, стратегу, кроком руш до своєї кімнати. Пора показувати твоїм буржуям, на що здатні інженерні війська.

Я вийшов із вітальні, відчуваючи, що готовий до цього вечора як ніколи. Попереду був прийом, камери та жорсткі запитання інвесторів. Але впевненість вирувала в мені з невідомою силою.