Глава 19. Сигнал тривоги.

Ранок почався не з кави. І навіть не з будильника. Він почався з відчуття, що на мене падає небо, причому падає воно під звуки воєнного маршу.

Я розплющив очі й кілька секунд не міг збагнути, де я, який зараз рік і чому стеля моєї спальні немов вібрує. Прямо над моїм лівим вухом щось оглушливо тріщало, шипіло і рипіло видаючи не то музику, не то оглушливий крик.

— Рота, підйом! — прогримів знайомий бас, від якого я ледь не оглох.

Я різко сів на ліжку, паралельно заплутавшись у ковдрі. Біля мого ліжка, розставивши ноги на ширину плечей, стояв дід. В руках він тримав раритетний радіоприймач «Океан», який і видавав всі ці “неперевершені” звуки. За його спиною, немов конвой, стояли близнюки. На головах у хлопців були паперові пілотки, а в руках — пластикові автомати.

— Павле Петровичу... — прохрипів я, затуляючи вуха руками й намагаючись розгледіти цифри на настільному годиннику. — Ви час бачили? Шоста ранку. Субота!

— Шість-нуль-п’ять, зятю! — відрізав полковник, клацнувши тумблером приймача. В кімнаті нарешті звисла дзвінка, хвороблива тиша. — П’ять хвилин наднормативного сну. В армії за це чекало б покарання, а в нас — позбавляють десерту. Твій Андрюха вже на плацу. Точніше, біля клумби. Копає як заведений, аж гай шумить. А ти що, розслабився? Думав, якщо Машка вчора тебе від пса врятувала, то ти вже недоторканний?

Денис поруч із дідом синхронно підняв свій автомат і зробив гучне: «Тра-та-та-та!». Задоволено усміхаючись самими очима, на обличчі ж жодної міміки. Отже ж дід натренував онуків!

— Ми взяли тебе в полон, дядьку Славо! — радісно оголосив Артем, застрибуючи на край мого ліжка. В нього досі на лобі блистіла наліпка. Певно, для того щоб їх не плутали. Дивно, але я бачив різницю в цих бешкетниках. Все ж таки, близнюки не такі ж вже й однакові. — Здавайся! Дід сказав, хто останній встане, той миє лапи Буцефалу після вулиці.

Згадка про Буцефала та його лапи поділа краще за будь-який подвійний еспресо. Я скинув ковдру і встав, мов по струнці. Командний бас полковника дивно впливає на мою реакцію.

— Я не здамся без бою, — буркнув я, обходячи цей «загін особливого призначення» у бік ванної. — Дайте мені десять хвилин.

— Сім! — кинув дід мені в спину. — І піджак свій випрасуй. Машка сказала, у вас сьогодні якийсь світський сабантуй з буржуями. Треба, щоб зять полковника виглядав як людина, а не як обскубаний горобець.

Коли я зачинився у ванній і вмився крижаною водою, до мене остаточно дійшло: розслаблятися в цьому будинку не можна було навіть уві сні. Мій стерильний, прорахований світ знову тріщав по швах.

Рівно через сім хвилин, висушений і зачесаний, я вийшов на кухню. Тут панував абсолютно інший світ: запах свіжої випічки, кориці та топленого молока. Марія, у легкому домашньому халаті, витягувала з духовки деко з рум’яними круасанами. Її сімейна справа давалася взнаки — вона рухалася серед гарячих деко так само впевнено, як я серед компьютерних програм.

— О, вижив, — всміхнулася вона, оцінивши мій хмурий погляд. — Дідусь сьогодні в настрої. Каже, у нього прокинувся тактичний азарт. Не ображайся на нього, він просто не вміє інакше проявляти турботу.

— Якщо його наступна «турбота» прилетить мені в голову разом із приймачем, я оголошу воєнний стан, — пробурчав я, сідаючи за стіл.

У цей момент у кухонні двері боком вповз Андрій. Мій помічник виглядав так, ніби його щойно пропустили через центрифугу. На його чистій брендовій футболці красувалися солідні плями від глини, кепка з’їхала набік, а в руках він тримав лопату.

— В’ячеславе Сергійовичу... — прошепотів він, падаючи на сусідній стілець і дивлячись на круасани голодними очима. — Павло Петрович — це монстр. Ми за годину перекинули десь дві тонни землі. Він сказав, що в мене слабкі трицепси й що айтішники гинуть першими. Врятуйте мене. Давайте повернемося в офіс. Я згоден на ночівлю на пуфах і холодну піцу.

— Ночівлі скасовуються, Андрію, — я підсунув йому чашку кави. — Змивай грязюку. Сьогодні ввечері ми маємо виглядати як мільйонери, а не як бригада будівельників. Маріє, ти готова до вечірнього прийому?

Вона відклала кухонний рушник і серйозно подивилася на мене:

— Трохи хвилююся. Твої інвестори — це не покупці в моїй пекарні. Вони не купляться на добру посмішку і свіжу скоринку. Але я обічала, що підтримаю тебе, тому відступати нікуди. Дід сказав, що головне в бою — тримати стрій.

— Я домовився зі стилістом, він зробить тобі необхідний образ на вечір, — повідомив я, беручи до рук пухкий круасан.

Марія раптом завмерла. Погляд її став холодним:

 — Ти гадаєш, я сама не впораюся?

— Розумієш... — я намагався підібрати слова, щоб не образити дівчину, але її прості домашні речі та звичка зв'язувати волосся в пучок не дуже в'язалися з дрес-кодом на подібних заходах.

— Погано ти про нас думаєш, — завібрував голос полковника, який якраз увійшов до кухні. — Марійка впорається краще за твоїх стилістів. Чи ти вважаєш, вона гірша за тих твоїх нафарбованих працівниць, у яких замість обличчя силікон і штучні вії?

— До чого тут це?.. — я розвів руками, відчуваючи, що знову програю цей раунд.

— Я сама впораюся з усім, — перебила мене на півслові Марія, і в її голосі з'явилися нотки тієї самої впертості, що й у її діда. — Не турбуйся, В'ячеславе. Твою репутацію я не зганьблю.