Глава 18. Нічний дозор Буцефала

Додому ми повернулися пізно. Місто вже поринало в сон, а моє котеджне містечко зустріло нас стерильною тишею, яку порушувало лише шурхотіння шин по гравію. У будинку горів лише нічник в холі. Здавалося, «армія» Павла Петровича нарешті не встояла перед режимом дня і бачила вже десятий сон.

— Дякую за вечерю, — тихо сказала Марія, коли ми піднімалися сходами. — Це було... неочікувано спокійно. 

— Я сам здивований, що ми жодного разу не посперечалися про умови контракту, — відповів я, зупиняючись біля дверей своєї спальні. — На добраніч, Маріє. Завтра буде важкий день.

Я натиснув на ручку, мріючи лише про одне — впасти на своє ідеально застелене ліжко з італійською білизною. Але варто було мені відчинити двері, як у ніс вдарив знайомий запах мокрого хутра.

Я завмер. Посеред мого ліжка знову лежав він, пес. Буцефал не просто спав — він насолоджувався життям. Його голова покоїлася на моїй ортопедичній подушці, а хвіст уві сні ледь помітно постукував по матрацу.

— Знову? — я відчув, як око починає сіпатися. — Це вже не собака, це якийсь окупант. Буцефал! Ану на вихід!

Я підійшов і спробував штовхнути його в бік, але пес лише важко зітхнув і, не розплющуючи очей, перекинувся на інший бік, зайнявши ще більше місця. Він став схожий на величезну, теплу гору, яку неможливо зрушити з місця без підйомного крана.

Марія, яка ще не встигла дійти до своєї кімнати, заглянула і ледь чутно засміялася.

— Ти так його ніколи не проженеш, — прошепотіла вона, заходячи в спальню. — Для нього твій гнів — це просто шум вітру. Він відчуває, що ти його боїшся або просто не знаєш, що з ним робити.

— Я не боюся його! — обурився я пошепки. — Маріє, допоможи, бо я зараз піду спати в клумбу до твого діда.

— Дивись і вчися, стратегу, — вона підійшла до ліжка.

Марія не стала кричати чи тягнути його за нашийник. Вона сіла на край ліжка, поклала руку йому на голову і почала щось тихо примовляти, чухаючи його саме за вухом. Буцефал розплющив одне око, солодко потягнувся і... видав звук, схожий на ширшання несправного трактора.

— А тепер головний секрет, — вона нахилилася до його вуха. — Буцефал, де печиво? Твоє печиво на кухні?

Сенбернар миттєво підвівся. Його вуха злетіли вгору, а в очах з’явився такий інтелект, якого я не бачив у багатьох своїх аналітиків. Він граціозно, як для такої ваги, зіскочив на підлогу, дивлячись на двері.

— Йди, мій хороший, — Марія вказала на коридор, і пес, виляючи хвостом, побрів до виходу. — Я зараз прийду і дам тобі твій нічний пайок.

Коли двері за ним зачинилися, у кімнаті нарешті стало тихо. Марія повернулася до мене, поправляючи волосся.

— Тобі треба бути з ним простішим, Славо. Він не розуміє ієрархії бізнесу, він розуміє лише турботу і... хабарі у вигляді печива. Як і більшість із нас.

Вона стояла зовсім поруч, і я знову відчув той легкий аромат ванілі та борошна, який, здавалося, став частиною неї. У напівтемряві спальні вона виглядала ще ніжнішою, ніж у ресторані.

— Дякую, — сказав я, і мій голос прозвучав трохи глухіше, ніж зазвичай. — Здається, мені справді є чому в тебе повчитися. Не тільки в поводженні з собаками.

— Побачимо завтра на прийомі чому я зможу тебе навчити, — вона всміхнулася і рушила до виходу. — На добраніч, господар будинку. Спи спокійно, поки Буцефал не згадав, що на кухні печиво закінчилося.

Вона вийшла, тихо причинивши двері. Я ліг на ліжко, яке все ще зберігало тепло великого пса, і вперше за довгий час відчув не роздратування, а дивний спокій. Завтра ми мали обманути весь світ, але сьогодні... сьогодні я починав вірити, що цей шлюб, навіть фіктивний, — це найцікавіша авантюра в моєму житті.