Глава 14. Епіцентр бруду

Не встиг почати працювати, як прямо біля мене пролунав звук, схожий на роботу екскаватора. Буцефал, який до цього рив яму поруч із дідусем, раптом вирішив, що мені також необхідна допомога і одразу ж опинився поруч. З-під його потужних лап у повітря полетіли шматки чорнозему прямісінько в мій бік. Немов пес хотів закапати мене в цій клумбі. Капосник явно мріяв стати єдиним господарем Моєї спальні!

— Гей! Буцефал, відставити! — крикнув я, прикриваючи обличчя рукою.

Але сенбернар сприйняв мій окрик, як сигнал до старту. Він гавкнув так, що в мене заклало вуха, і почав рити ще активніше, роблячи оберти навколо себе. Бруд летів на мої штани, на обличчя. Здавалося, що зараз земля заліпить весь будинок.

— Буцефал знайшов клад! — з радісним вереском із будинку вилетіли хлопці.

Близнюки влетіли в самий епіцентр подій. Один з них спробував осідлати пса, щоб той перестав копати, а інший почав підхоплювати землю руками й підкидати вгору, створюючи щось подібне до брудного салюту.

— Хлопці, назад! Ви ж зараз будете, як чортинята! — загаласувала Марія побачивши синів.

Вона кинулася до нас, намагаючись перехопити малих, але на слизькій, від роси та свіжого ґрунту, траві її ноги поїхали в різні сторони. В останню секунду я встиг перехопити її за талію, щоб вона не полетіла обличчям у яму, але інерція зробила свою справу. Ми обоє важко повалилися на купу м’якої, вологої землі.

Буцефал, вирішивши, що це така нова форма сімейних обіймів, з радісним пирханням навалився зверху, намагаючись лизнути нас обох одночасно.

— О, Боже! — Марія не витримала й засміялася, намагаючись витерти бруд зі щоки, але зробила тільки гірше, розмазавши його темною плямою. — Слава, ти бачив би своє обличчя!

— Ти теж зараз не дуже чиста, — пирхнув я, спльовуючи пісок.

Діти, побачивши, що дорослі теж у грі, заверещали від захвату і плюхнулися поруч, обіймаючи мокрого і брудного пса. Ми лежали в цій ямі — власник IT-імперії, тендітна жінка, двоє шибеників і задоволений сенбернар. І здається, не те, щоб я не мав сили підвестися, а навпаки, мені навмисно хотілося впасти в такий стан і згадати митті безтурботного дитинства. Ми сміялися голосно і щиро забувши про бруд і дискомфорт від піску, котрий тепер був всюди.

— Ну що, бійці? — над нами виросла постать діда. Він оперся на лопату й з неприхованим задоволенням оглянув цей хаос. — Бачу, садівницькі роботи йдуть за планом. Само закопування — це найвищий рівень маскування для армії. Хвалю за винахідливість!

Я подивився на Марію, якій вдалося сісти поки пес відволікся на дітей. В заляпаній футболці з якимись гілками у волоссі вона виглядала такою природною, живою і справжньою. На мить мить я замислився про те, що давно не бачив таких жінок. Навколо мене крутилися самі лише кралі, котрих турбував лише манікюр та зовнішність.

Марія звернула увагу на мій пильний погляд і жбурнула в мене невеличку горнятку землі. І ось тут почалася запекла битва між мною та жінкою з її дітьми.

 — Так не чесно, — закричав один із близнюків. — Троє на одного, — і переметнувся на мій бік.

— Розумний хлопчик, — потішив мене його вчинок.

Я сміявся забувши про всі манери та рамки поведінки. І це не був той стриманий смішок, яким я зазвичай нагороджував партнерів по бізнесу. Це був нормальний, гучний сміх від повного, безпросвітного абсурду всього, що відбувалося в моєму дворі. І головне, що мені це подобалося. Моє серце наповнилося неочікуваним щастям, котрого я давно не відчував.

І головне, що в цей момент, між нами дійсно виникла та сама хімія про яку мені розповідав Артем. Нехай вона складається з собачої шерсті та мокрої землі, але вона була справжньою і непідробною.