Глава 13. Коли лопата не рятує від журналістів

Я повернувся до Павла Петровича. Він усе ще стояв на тому ж місці, уважно спостерігаючи за нами.

— Ну що, врятував своїх китайців? — хмикнув він, і цого разу в його голосі я почув не глузування, а щось схоже на повагу. — Гаразд. Бачу, за своє ти готовий гризтися. Це по-нашому. Тільки даремно ти на Андрія кричав, хлопець ні в чому не винен. Він виконував наказ старшого за званням.

— Старший за званням у цьому домі — я! — відрізав, витираючи руки рушником, який встигла винести Марія.

Дівчина стояла на терасі, мовчки спостерігаючи за цією сценою. Вона бачила мій гнів, бачила впертість діда і, здається, вперше зрозуміла, що я не просто «грошовий мішок» із контракту, а людина зі своїми кордонами, які я буду захищати до останнього.

— В’ячеславе, — тихо сказала вона. — Дідусь зрозумів. Більше риболовлі не буде. Правда ж, дідусю?

Генерал зітхнув, знову взяв лопату і встромив її в землю:

— Відставити риболовлю. Переходимо до інженерних робіт. Але ти, зятю, раз такий бойовий — бери також лопату. Ми тут траншею під квіти копаємо. Хто не працює — той не їсть. А риби твої... хай живуть. Все одно вони на смак, мабуть, як пластик.

Я глянув на лопату, яку мені простягав Андрій, потім на Марію, і нарешті на діда.

— П’ять метрів, — промовив я, забираючи інструмент. — Тільки тому, що мені потрібно зняти стрес після вашого самодіяльного промислу. І якщо ви ще раз назвете моїх кої пластиком — я найму вам репетитора з історії мистецтв, і ви будете слухати лекції про династію Мін замість ранкової зарядки.

Дід розхохотався так гучно, що з дерев злетіли птахи:

— Домовилися! Працюй, філософе!

Робота лопатою справді допомагала випустити пару. Кожен удар об ґрунт я уявляв, як б’ю по обличчю того аноніма, що злив те кляте відео в мережу. Андрій сопів поруч, дід роздавав вказівки, і на якусь мить я навіть забув, що я — Слава Касавін, чиє фото прикрашає обкладинки бізнес-журналів. Але ідилія тривала недовго. У кишені спортивних штанів задзвонив смартфон. Я витер піт із лоба брудною рукою, залишивши на шкірі солідний мазок чорнозему, і витягнув трубку.

Дзвонив Артем — мій юрист і людина, яка вміє псувати настрій одним лише «добрий день».

— Слухаю, — коротко кинув я, відходячи трохи вбік від діда.

— Слава, у нас проблеми, — голос Андрія звучав напружено.

— Справжні проблеми в мене тут, в моєму будинку, — зітхаю дивлячись, як поруч з дідом та Андрієм опинився Буцефал, котрий почав рити разом з ними розкидаючи землю в різні боки.

— Вони не вірять у твій раптовий роман, Слава, — голос Марка в трубці ставав дедалі роздратованішим. — Кажуть, що Касавін просто прийняв бідолашну дівчину, щоб прикрити сором. Папараці вже намагаються вирахувати, де ти ховаєш свою «наречену». Вони вимагають спільної появи. Хочуть бачити вашу хімію, Слава. Пристрасть, погляди, спільні сніданки... Кохання, яке не викликає сумнівів у прямому ефірі.

Я глянув на свою брудну лопату, потім на Марію, яка спокійно розливала компот. «Пристрасть». Якщо я зараз виведу її до журналістів, вони побачать не пристрасть, а бажання прибити один одного цією ж самою лопатою.

— Марку, я зараз виглядаю як чорнороб, а не як закоханий герой-коханець, — процідив я. — Ти б побачив, який сюрприз на мене чекав вдома окрім нареченої!

— Доведеться навчитися, Слава, — не звернув уваги на мої останні слова. — Або вони доведуть, що це фікція, і тоді твоїй репутації кінець. Вам треба показати ідеальну картинку. Щасливий чоловік і жінка, яка зводить його з розуму. Починайте репетирувати.

— Артему, я зараз не в тому стані, щоб грати в Ромео, — процідив я.

— Доведеться, Слава. Тобі треба показати їм ідеальну картинку. Щасливий чоловік, кохана жінка, сімейний затишок. І зробити це треба переконливо.

Я скинув виклик і кілька секунд просто дивився на екран. П’ять метрів для клумби вже не здавалися такою великою проблемою порівняно з тим, що мені доведеться зображати пристрасть перед камерами.

Я повернувся до Марії. Вона стояла на сонці, вітер розтріпав її волосся, і в цьому простому домашньому вигляді вона виглядала... справжньою. Набагато справжнішою за всі ті штучні образи, до яких я звик у своєму світі.

— Щось сталося? — вона помітила мій погляд.

— Сталося, — я підійшов ближче, кинувши лопату на землю. — Журналісти хочуть крові. Точніше — любові. Нам доведеться влаштувати для них виставу. Таку, щоб вони повірили, що я без тями від тебе, а ти — від мене.

— І як ми це зробимо? — Марія ледь помітно зблідла, але погляду не відвела.

— Будемо вчитися любити одне одного за розкладом, — похмуро відповів я. — Почнемо прямо зараз. Заодно і дідусю твоєму покажемо, що в нас справжні стосунки.

Дід, ніби почувши, що про нього говорять, вигукнув з іншого кінця галявини:

— Чого стоїмо? Перекур закінчився! Зятю, не відволікайся на розмови, квіти самі себе не висадять.

Я зітхнув і глянув на Марію. Вона раптом підійшла зовсім близько і поправила мені комір сорочки, вимазавши свої пальці в моєму «робочому» гримі з бруду. Цей жест був дивним, але в той же час обдав теплом моє серце.

— Ну що ж, коханий, — з іронією промовила вона. — Починай тренуватися. Тільки лопату не забудь.