Глава 12. Право власності

Я озирнувся, гарячково шукаючи «улов» діда. Погляд метався по кухні, поки не зупинився на великому металевому тазу біля столу. Там, ледь ворушачи плавцями, плавали вони, мої рибки.

— Ви геть збожеволіли? — заволав я вслід «нареченій», зриваючи голос. — Це декоративні коропи! Привезені спец рейсом з Китаю! Їх не їдять, Маріє! На них дивляться!

Я в агонії бігав по кухні. У голові пульсували цифри: вартість кожної рибини, погодження з ветеринарами... Ці коропи мали родоводи довші, ніж у європейських монархів. Кожна пляма на їхніх спинах була результатом десятиліть селекції, а не інгредієнтом для юшки!

Для Павла Петровича світ ділився на два типи істот: ті, що служать, і ті, котрих можна з’їсти. Мої тендітні золотисті красені, які звикли до класичної музики з прихованих динаміків, потрапили в руки людини, для якої рибалка — це питання продовольства.

Це був не просто улов. Це був акт вандалізму. Дід не просто збирався чистити рибу — він «зачищав» усе, що було мені дороге, перетворюючи мій рай на прифронтову смугу.

Я вискочив на терасу, розмахуючи руками й забувши про будь-яку повагу до віку діда, був готовий кинутися на Павла Петровича з кулаками.

Я біг сходами тераси вже не як розгублений хлопець у піжамі, а як людина, яку образили. Капці ковзали по мокрій трав. У голові вже вибудовувався чіткий алгоритм: нейтралізувати загрозу, повернути статус господаря і провести жорстку роз’яснювальну роботу.

— Павле Петровичу! — мій голос перекрив звук лопати, що з хрускотом входила в ґрунт. — Відставте інструмент і подивіться на мене. Негайно!

Дід повільно випрямився, спираючись на лопату, і витер піт із чола, дивлячись на мене з легким здивуванням. Андрій поруч завмер із відром землі в руках, боячись навіть дихнути.

— Чого такий заведений, зятю? — спокійно запитав полковник. — Ранок же, пташки співають, земля дихає.

— Мені плювати на землю, — я підійшов до нього впритул, ігноруючи різницю в зрості та масивності. — Ви виловили з мого ставка риб і кинули їх у металевий таз. Ви взагалі усвідомлюєте, що накоїли? Це Кохаку та Ямабукі Огон. Це декоративні істоти, кожна з яких коштує більше, ніж ваш будинок у селі. Це живі витвори мистецтва, а не набір продуктів для юшки!

Дід насупився, а в його очах блиснуло щось гостре, небезпечне.

— Слухай-но, В’ячеславе Сергійовичу. Риба — вона і в Африці риба. Бачу: плаває щось велике, жирне, кольорове. Думаю, чого добру пропадати, поки ми тут на сухому пайку? Маша б такий обід із них приготувала...

— Досить! — я різко підняв руку, обриваючи його на пів слові. — Запам’ятайте раз і назавжди: у цьому домі є речі, які для вас — табу. Моя робота, мій кабінет, спальня і мій ставок. Ви тут — гість. Можете встановлювати графік дня, але якщо ви ще раз торкнетеся моєї власності без дозволу, цей «шлюб» закінчиться сьогодні ж. Андрію, бігом на кухню! Бери таз і неси до води. Якщо хоч одна лусочка постраждає — звільню обох!

Андрій, не чекаючи повтору, побіг до будинку так, ніби за ним гналися всі демони пекла. Я ж продовжував стояти перед дідом, не відводячи погляду. У цей момент я не був «зятьком» у капцях — я був В’ячеславом Касавіним. Людиною, яка побудувала імперію з нуля і не терпить дилетантів на своїй території.

З високо піднятою головою я розвернувся і пішов до ставка, не даючи діду можливості вставити бодай слово. Той, на моє здивування, лише якось дивно всміхнувся услід моїм наріканням. Сподіваюся, він хоч трохи взяв мої слова до уваги.

Майже одразу вибіг захеканий Андрій, обережно несучи важкий таз. Я особисто супроводжував його до самої води, подумки ставлячи навколо водойми електричний паркан під напругою.

— Обережно опускай, — скомандував я.

Ми дивилися, як перелякані риби одна за одною вислизають із металевої пастки назад у глибину. Коли остання зробила потужний ривок хвостом і зникла під товщею води, я нарешті відчув, як вузол у грудях почав розв’язуватися.